— Не чіпай зайвого.
— Ого, — протягнув Руслан. — Дружину пожалів? Запізно, брате.
Тиша, що настала після цих слів, була страшніша за крик. Потім Богдан Романович вимовив сухо:
— Досить базікати. Швидше.
Кроки наблизилися до дивана. Хтось торкнувся коміра моєї блузки. Я ледь не схопилася відразу, але змусила себе витримати ще секунду. Кожна клітина тіла кричала, що треба тікати, але двері були замкнені, а в кімнаті троє чоловіків.
У цей момент із вітальні долинув голос Галини Степанівни:
— Богдане, тобі дзвонять по роботі!
Усі завмерли. Богдан Романович тихо вилаявся і вийшов. У кімнаті лишилися Назар і Руслан.
Руслан хмикнув:
— Старий зовсім нервовий став.
Назар відповів холодно:
— Роби й іди.
— Знаю я, що робити.
Він потягнув плед. І в цю секунду десь у вітальні пролунав ледь чутний електронний писк. Сигнал підключення. Камера працювала. Можливо, вона записувала тільки вітальню, можливо, захоплювала частину коридору, я не знала. Але цей звук повернув мені сили.
Коли Руслан нахилився ближче, я різко зігнула ногу й ударила його в живіт з усієї сили, на яку була здатна. Він захрипів і відлетів назад, ударившись об край крісла. Я схопилася й кинулася до дверей. Назар отямився швидше, ніж я сподівалася, схопив мене за руку.
— Олеся!
— Не чіпай мене! — закричала я.
Мій голос зірвався, став чужим — хрипким, диким, повним страху й люті. Я вирвала руку й притислася спиною до стіни. Руслан підвівся, тримаючись за живіт, обличчя його налилося кров’ю.
— Ах ти…
Він зробив крок до мене, але до кімнати влетів Богдан Романович. Побачивши, що я стою на ногах, він змінився на обличчі.
— Ти не спала?
Я несподівано розсміялася. Сміх був нервовий, майже божевільний.
— Ви дуже на це розраховували?
На порозі стояла Галина Степанівна. Вона була біліша за стіну. Губи тремтіли, руки стиснуті біля грудей.
— Олесенько…
Я подивилася на неї.
— Мамо, — сказала я, і слово прозвучало, як уламок. — Ви ж знали?
Вона розтулила рота, але не вимовила ні звуку. Назар стояв мовчки. Не заперечував. Не пояснював. Не питав, як я почуваюся. Це мовчання розчавило в мені рештки надії сильніше, ніж будь-які зізнання.
Першим опанував себе Богдан Романович. Він сів на стілець, ніби хотів повернути розмові пристойний вигляд.
— Послухай мене спокійно. Без істерик.
— Не смійте говорити зі мною так.
— Ти не розумієш, у що лізеш.
— Це ви не розумієте, що зробили.
Його погляд став жорсткішим.
— Якщо ти здіймеш галас, гірше буде тобі. І твоїм батькам. І Назарові.
— Мені вже гірше нікуди.
Богдан Романович зітхнув, ніби я була впертою дитиною.
— У житті не все виходить чисто. Мені потрібні були ділянки біля одного селища. Документи мали перейти швидко, без судової тяганини. І все. Ніякої трагедії не було б, якби ти просто підписала.
Я дивилася на нього й не могла повірити, що він вимовляє це вголос. Він говорив не про людей, не про страх, не про злочин. Він говорив про землю, папери й вигоду.
— Підпишеш документи, — вів він далі, — отримаєш компенсацію. Я окремо допоможу вам із Назаром. Будуть гроші, зможете поїхати, почати заново.
— Гроші? — перепитала я. — Ви зараз справді пропонуєте мені гроші?
— Я пропоную вихід.
Я повернулася до Назара.
— Ти теж вважаєш це виходом?
Він довго дивився в підлогу. Потім сказав тихо:
— Олеся, якщо ти підпишеш, усе закінчиться.
Усередині мене щось померло остаточно.
— А жінки, які були до мене? У них теж усе закінчилося?
