Назар мовчав. Руслан відвів погляд. Галина Степанівна почала плакати, закривши обличчя руками.
— Олесенько, прошу тебе, не винось це назовні, — схлипнула вона. — Сім’ю погубиш.
Я повернулася до неї.
— Сім’ю? Коли мене замикали в кімнаті, ви стояли на кухні й чекали, поки все закінчиться. Ось тоді сім’я й загинула.
Вона заридала голосніше. Але жалю в мені більше не було. Є люди, які самі не тримають ножа, але тримають двері зачиненими. І часом їхнє мовчання страшніше за чужу жорстокість.
У цей момент у Богдана Романовича задзвонив телефон. Він роздратовано відповів. За кілька секунд обличчя його змінилося.
— Що значить підключення ззовні?
Він різко подивився на мене.
— Що ти сховала?
Я мовчала.
Він вискочив із кімнати й майже відразу повернувся з камерою-розеткою в руці. Обличчя його стало сірим.
— Стерво.
Він жбурнув пристрій на підлогу. Назар дивився на мене так, ніби вперше побачив.
— Що ти записала?
Я не відповіла. У кімнаті почався хаос. Руслан лаявся, Богдан Романович вимагав пароль, Галина Степанівна плакала. А я стояла біля стіни й уперше за багато місяців відчувала не лише жах, а й дивну ясність. Тепер я знала: я не вигадала цього. Я не збожеволіла.
— Де запис? — процідив Богдан Романович.
— Там, де ви його вже не дістанете, — сказала я, хоча сама до кінця не знала, чи встигла система щось передати.
Він зробив крок до мене.
— Думаєш, перемогла?
— Сьогодні я хоча б дізналася правду.
Ззовні раптом почулася сирена. Потім ще одна. На подвір’ї зупинилися машини. Усі в кімнаті завмерли. Пролунав гучний стукіт у двері.
— Поліція! Відчиняйте!
Богдан Романович зблід. Назар обернувся до батька.
— Хто викликав?
— Я не знаю, — видихнув той.
Руслан сіпнувся до заднього виходу, але Богдан Романович гаркнув:
— Стояти!
Стук повторився, сильніше.
— Відчиняйте двері!
Галина Степанівна вчепилася в мою руку.
— Олесенько, скажи їм, що це непорозуміння. Благаю.
Я подивилася на її пальці на своєму зап’ястку й повільно вивільнилася.
— Непорозумінням було вважати вас сім’єю.
Богдан Романович пішов відчиняти. До будинку увійшли люди у формі й кілька співробітників у цивільному. Один із них показав посвідчення і назвав причину візиту: повідомлення про примус, незаконну зйомку, використання невідомих речовин і спробу шантажу.
Богдан Романович одразу спробував повернути собі звичну поважність.
— Ви не туди приїхали. Це сімейний конфлікт.
Чоловік у цивільному подивився на нього спокійно.
— Богдане Романовичу, нам відомо, хто ви. Саме тому пропоную не ускладнювати.
Назар ступив уперед.
— У вас є дозвіл на обшук?
Інший співробітник дістав теку.
— Є.
Далі все відбувалося ніби в тумані. Жінка-поліцейська підійшла до мене, назвала моє ім’я й спитала, чи можу я проїхати для надання свідчень. Я кивнула, але Галина Степанівна знову кинулася до мене.
— Донечко, не роби цього. Сім’я зруйнується.
— Вона зруйнувалася, коли мене замкнули в тій кімнаті, — сказала я.
Мої слова ніби зупинили повітря. Навіть Руслан на секунду замовк.
З верхнього поверху спустився співробітник із чорним ящиком.
— Знайшли.
Богдан Романович зблід іще дужче. Ящик відкрили просто у вітальні. Усередині лежали флешки, старий планшет, теки з документами щодо земельних ділянок. Назар відступив на крок. Руслан стиснув щелепи.
— Пароль? — спитав співробітник.
Богдан Романович мовчав.
— Відкриємо і без вас.
Тоді Назар повернувся до мене.
— Це ти?
