Я подивилася йому в очі.
— Так. Я більше не могла дозволяти цьому тривати.
— Ти розумієш, що зробила? — Його голос зірвався. — Ти все зруйнувала.
Я тихо розсміялася.
— А ти, коли вів мене в ту кімнату, нічого не руйнував?
Він опустив погляд. Я вперше за весь час бачила його розгубленим, але це вже нічого не змінювало.
У відділку я давала свідчення майже до ночі. Розповідала про супи, про сон, про помаду, про ґудзики, про фотографії, про перстень, про диктофон і камеру. Слова застрягали в горлі, але жінка-слідча терпляче чекала, приносила воду, повторювала, що я можу зробити паузу. Коли я підписала останній протокол, була вже далеко за північ.
Там само я дізналася дивну річ. Відео з камери відправила слідству не я. Під час інциденту невідомий акаунт отримав доступ до пристрою й переслав запис напряму. Я пам’ятала, що підключала камеру тільки до свого телефона. Виходило, хтось увійшов у систему раніше за мене. Хтось, хто знав, що відбувається, і вирішив втрутитися.
Мене тимчасово розмістили в невеликому готелі неподалік від управління. У номері було тихо, надто тихо. За вікном мрячив дощ, світло ліхтарів лежало на стелі жовтими плямами. Я сиділа на ліжку в одязі й дивилася на свої руки. Вони все ще тремтіли.
Телефон завібрував. Повідомлення надійшло з незнайомого номера:
«Не вірте нікому з родини чоловіка. Навіть його матері».
Я перечитала фразу кілька разів. Потім спробувала передзвонити. Автовідповідач повідомив, що абонент недоступний.
Усю ніч я майже не спала. Варто було заплющити очі, я знову бачила Назара біля дверей гостьової, чула клацання замка, голос Руслана, спокійну інтонацію Богдана Романовича. Найболючішим було не те, що в цьому брали участь чужі люди. Найболючішим було те, що чоловік, якого я кохала, сам привів мене туди й замкнув.
Уранці в холі готелю на мене чекала Мирослава. Побачивши мене, вона кинулася до мене й міцно обійняла.
— Ти мене до смерті налякала.
Я спробувала всміхнутися.
— Я голодна. Давай спершу поїмо, інакше я впаду.
Ми зайшли до найближчого кафе. Я замовила суп, але щойно піднесла ложку до рота, мене пересмикнуло. Мирослава помітила це й мовчки відсунула тарілку.
Її телефон почав вібрувати майже без упину. Вона подивилася на екран і зблідла.
— Олеся, у мережі вже відео. Хтось зняв, як поліція приїхала до будинку твоїх свекрів. І фото, як Богдана Романовича виводять.
Я заплющила очі. Скандал вирвався назовні швидше, ніж я встигла зрозуміти, що самій із ним робити.
— Люди пишуть про земельні проєкти, — тихо додала Мирослава. — Уже підняли якісь старі публікації, документи, зв’язки.
Потім зателефонувала мама. Я відразу почула, що вона плаче.
— Донечко, ти де? Що відбувається? До нас із ранку приходять люди, питають про твого свекра.
На тлі чувся голос батька:
— Скажи їй, нехай додому їде.
У мене защипало очі.
— Мамо, пробач.
— За що ти просиш пробачення? — мама заплакала дужче. — Це вони з тобою зробили, не ти.
Тільки після цих слів я по-справжньому розридалася. До того я трималася на страху, злості, необхідності говорити, пояснювати, підписувати. А мамин голос пробив у мені ту стіну, за якою все накопичувалося.
Після розмови Мирослава взяла мене за руку.
— Їдь до батьків. Не залишайся сама.
Я похитала головою.
— Якщо я зараз повернуся, навколо будинку буде ще більше людей.
— Ти не можеш ховатися в готелі.
Я не встигла відповісти. Телефон знову задзвонив. На екрані з’явилося ім’я Назара.
Я довго дивилася на нього. Потім прийняла виклик.
Кілька секунд він мовчав. Потім сказав хрипко:
— Де ти?
