— Думаю, зараз тобі краще відповідати на запитання слідства, а не питати, де я.
— Мене відпустили.
Я всміхнулася криво.
— Уже?
Він помовчав.
— Батько взяв усе на себе.
— Що значить «усе»?
— Сказав, що я нічого не знав. Що це його схема.
Груди стиснуло.
— А ти?
Назар вдихнув, і я почула, як у нього тремтить голос.
— Олеся, я ніколи не хотів завдати тобі болю.
Я розсміялася так різко, що Мирослава здригнулася.
— Ти замкнув мене в кімнаті з цими людьми. І зараз кажеш, що не хотів завдати болю?
— Я не думав, що все зайде так далеко.
— А про що ти думав?
Він мовчав. Потім вимовив:
— Батько сказав, що треба тільки змусити тебе підписати документи. Що тебе просто налякають. А відео…
Він замовк.
— Назаре, — сказала я тихо, — коли ти бачив, як я лежу непритомна, тобі хоч раз було мене шкода?
Пауза тривала довго.
— Так.
— Тому ти продовжував мене фотографувати?
Відповіді не було.
— Я подаю на розлучення.
— Олеся…
— Я більше не хочу тебе бачити.
Я вимкнула дзвінок. Телефон ледь не випав із пальців. Мирослава дивилася на мене червоними очима.
— Ти його досі кохаєш?
Я довго не відповідала. Потім сказала:
— Якби не кохала, не було б так боляче.
Увечері мене знову викликали на додаткові свідчення. Перед цим я купила нову сім-карту. Коли виходила з салону зв’язку, помітила на іншому боці вулиці чорну машину. Усередині сидів чоловік у кепці й дивився просто на мене. Щойно я повернула голову, машина завелася й поїхала. У мене заніміла потилиця.
Після цього я почала постійно озиратися. У вітринах магазинів шукала відбиття. У під’їздах прислухалася до кроків. Коли поруч різко гальмувала машина, серце провалювалося кудись униз. Є страхи, яких не видно оточенню, але вони живуть у тілі так уперто, ніби стають частиною крові.
Слідчого, який вів мою справу, звали Ярослав Сергійович. Йому було трохи за тридцять, говорив він спокійно, без зайвого тиску. Після чергового допиту він попросив мене затриматися.
— Олеся, справа виходить за межі вашої сім’ї, — сказав він, ставлячи переді мною склянку води. — Окрім Богдана Романовича, перевіряють ще кількох людей.
— Назара? — спитала я.
Він не відповів одразу.
— Поки що рано говорити.
Я гірко всміхнулася…
