— Звісно.
Ярослав Сергійович уважно подивився на мене.
— Мені треба уточнити: ви раніше бачили в домі свекрів незнайомих чоловіків? Не родичів, не сусідів. Тих, хто міг приходити у справах Богдана Романовича.
Я згадала Руслана й Остапа.
— Так.
Він поклав переді мною кілька фотографій. Я майже відразу вказала на Руслана.
— Оцей.
Обличчя Ярослава Сергійовича стало жорсткішим.
— Упевнені?
— Абсолютно.
Він прибрав фото.
— Його звати Руслан. У нього вже була судимість за вимагання.
Я похолола. До цього я ще чіплялася за думку, що все обмежувалося шантажем і земельними документами. Але людина з таким минулим поруч із моєю замкненою кімнатою означала, що небезпека була куди ближчою і страшнішою, ніж я могла собі дозволити уявити.
Перед моїм відходом слідчий сказав:
— Найближчими днями не ходіть сама. Взагалі. Навіть у магазин.
— Вони можуть щось зробити?
Він подивився у бік вікна.
— Краще перестрахуватися.
Це «краще перестрахуватися» прозвучало гірше за пряму відповідь.
Того вечора я все-таки повернулася до батьків. Мама обійняла мене на порозі й довго не відпускала. Вона схудла за ці дні, ніби хвороба пройшла по ній, хоча хворіла я. Батько сидів у вітальні, похмурий, із попільничкою на столі. Він майже не курив раніше, а тепер сигарета тліла одна за одною.
— Він тебе бив? — спитав батько насамперед.
— Ні.
Він довго дивився в підлогу.
— Коли ти сказала, що виходиш за нього, мені вже тоді не сподобалася їхня сім’я.
Я підвела голову.
— Тату, ти щось знав?
— Не знав. Відчував. Батько в нього надто слизький. Говорить м’яко, а очі весь час рахують.
Я сіла поруч. У пам’яті почали спливати знаки, які я раніше не хотіла помічати. Назар ніколи не обговорював зі мною свої гроші. Майно його сім’ї завжди було окремо, за зачиненими дверима. Богдан Романович був ввічливий, але ніколи по-справжньому не підпускав мене близько. Він не приймав мене як доньку — він спостерігав. А я називала це стриманістю.
Уночі я почула, як мама плаче на балконі. Вийшла й побачила батька поруч із нею. Він тримав її за плечі, але сам дивився в темряву так, ніби готовий був іти шукати винних голіруч.
— Може, нам поїхати? — спитала мама. — Мені страшно, Олесенько.
Я обійняла її.
— Зараз слідство все контролює.
Я сказала це впевнено, але сама не вірила до кінця.
Близько першої ночі прийшов лист на електронну пошту. Без теми. У вкладенні — відеофайл. Я сиділа на ліжку, втупившись в екран, і не наважувалася натиснути. Потім усе ж відкрила.
Камера була прихована, зображення тремтіло. Коридор у домі батьків Назара. Сам Назар стояв навпроти Руслана.
— Після цієї справи ти зникаєш, — говорив мій чоловік. — Зрозумів?
Руслан усміхнувся.
— Злякався?
