— Я серйозно.
— Запізно. Коли гроші брав, чого не був таким чесним?
У мене перехопило подих.
Руслан закурив і вів далі:
— За кожну ділянку тобі відвалювали пристойну суму. А тепер совість прокинулася?
Я відчула, як обличчя німіє. Отже, Назар був не просто слабким, не просто заляканим сином. Він отримував гроші.
Відео тривало недовго. Наприкінці Руслан сказав фразу, після якої всередині стало порожньо:
— Олеся не перша.
Запис обірвався.
Я сиділа, не рухаючись. Сліз не було. Іноді біль переходить таку межу, за якою тіло перестає реагувати. Ти просто дивишся перед собою і розумієш, що колишнє життя зникло остаточно.
За хвилину прийшло нове повідомлення з тієї ж адреси:
«Хочете дізнатися правду про Назара?»
Я відповіла відразу:
«Хто ви?»
Відповіді не було.
Уранці я віднесла відео Ярославу Сергійовичу. Він подивився його двічі, мовчки. Потім вимкнув звук і якийсь час сидів, зчепивши руки.
— Ви комусь надсилали файл?
— Ні.
— Поки що нікому не пересилайте. Це важливо.
— Назара заарештують?
Він повільно видихнув.
— Зараз його батько намагається взяти на себе основну відповідальність. Але це відео показує, що ваш чоловік знав більше, ніж стверджує.
Я стиснула пальці.
— Руслан сказав, що я не перша. Що це означає?
Погляд слідчого потяжчав.
— Ми знайшли ще трьох жінок.
Я завмерла.
Ще три. Отже, все почалося не зі мною. Отже, ця кімната, ці супи, ці документи, ці відео існували давно. Я вийшла з управління під сильний дощ і довго стояла під дашком, не в силі зробити крок. Лише тоді я зрозуміла, що зіткнулася не з однією зіпсованою сім’єю. Переді мною була ціла яма, прикрита пристойним фасадом.
Після цієї новини я майже перестала спати. Це було не звичайне безсоння, коли крутишся і рахуєш години. Варто було заплющити очі, я чула клацання замка. Бачила руку біля коміра блузки. Чула шепіт за дверима. Іноді прокидалася о четвертій ранку від власного дихання, ніби бігла. Руки тремтіли так сильно, що я не могла взяти склянку води.
Мама варила заспокійливі трави, ставила поруч тепле молоко, вмовляла звернутися до лікаря. Батько мовчав, але я бачила, як він змінився. Він майже не виходив, відповідав сусідам коротко й різко. Одного разу я почула, як він сказав мамі на кухні:
— Якби в неї не було такого характеру, вона б уже зламалася.
Я сховалася у ванній і плакала там, затуливши рота долонею. Я не почувалася сильною. Я почувалася розірваною на шматки. Просто іноді людині доводиться стояти, бо впасти страшніше.
За кілька днів стало відомо, що проти Богдана Романовича та ще двох порушено справу про примус до передачі земельних ділянок, незаконну зйомку та пов’язані злочини. Місцеві видання писали про нього майже щодня. Людина, яку раніше запрошували на конференції й садовили в перший ряд, тепер фігурувала поруч зі словами «під слідством».
Назара поки що не заарештували. Йому заборонили залишати місто без дозволу, зобов’язали з’являтися на допити й співпрацювати. Я перестала питати про нього. Після відео, де Руслан говорив про гроші, пояснення стали безглуздими. Будь-яка його фраза звучала б як спроба врятувати не мене, а себе.
Того вечора мені знову прийшов лист із невідомої адреси. У ньому був один рядок:
«Сьогодні о восьмій. Кафе біля набережної. Приходьте одна, якщо хочете дізнатися, хто надіслав відео».
Я перечитала повідомлення кілька разів. Пастка? Шантаж? Спроба виманити мене? Чи та сама людина, яка допомогла мені з камерою?
Я зателефонувала Ярославу Сергійовичу. Він вислухав і сказав:
