— Вам не варто йти самій.
— Але мені треба знати, хто це.
— Ми будемо поруч. Ви ввійдете, але не будете без нагляду.
О восьмій вечора я сиділа за столиком біля вікна. За склом темніла вода, вітер гнав дрібні хвилі, ліхтарі відбивалися довгими тремтливими смугами. У кафе було майже порожньо. Я тримала чашку обома руками, щоб приховати тремтіння.
О восьмій десять навпроти мене сіла Галина Степанівна.
Я не відразу змогла заговорити. Вона виглядала постарілою на багато років. Обличчя осунулося, волосся було зібране в низький хвіст, на руках проступали вени. Вона опустила очі.
— Це ви? — спитала я нарешті.
— Я надіслала відео.
Чашка в моїх пальцях ледь дзенькнула об блюдце.
— Коли ви почали за ними стежити?
Вона довго мовчала.
— Після першого разу, коли ти заснула.
У мене перехопило подих.
— Ви знали?
Сльози покотилися по її обличчю.
— Спочатку не знала. Просто побачила, що Богдан і Назар поводяться дивно. Вони шепотілися, зачиняли двері, ховали телефони. Потім я випадково знайшла запис на Богдановому комп’ютері.
Вона закрила обличчя руками.
— Мене тоді всю ніч вивертало.
Я дивилася на неї й не могла зрозуміти, що відчуваю. Злість, жаль, відразу, втому — все змішалося.
— Ви побачили й мовчали?
— Мені було страшно.
— А мені, по-вашому, ні?
Мій голос зірвався. Кілька відвідувачів обернулися, але я вже не могла говорити тихіше.
— Ви знали, що зі мною щось роблять. Знали, що мене присипляють. І продовжували готувати їм обіди.
Галина Степанівна плакала, опустивши голову.
— Це мій чоловік. Мій син. Я не знала, як із цим жити.
— А я не знала, чи прокинуся наступного разу.
Вона здригнулася, наче від удару.
Довгий час ми мовчали. За вікном вода темніла, по склу ковзали краплі дощу. Потім Галина Степанівна дістала з сумки флешку й поклала на стіл.
— Тут усе, що я змогла скопіювати. Не все. Але багато.
Я дивилася на маленький шматок пластику, наче на отруйну комаху.
— Скільки там жінок?
Вона заплющила очі.
— Я не знаю точно. Більше, ніж зараз відомо слідству.
Мене занудило.
— Богдан робив це давно, — сказала вона тремтячим голосом. — Спочатку заради документів. Заради ділянок. Потім… потім це стало чимось, що він уже не контролював. Або не хотів контролювати.
Я відсунулася.
— Як можна роками жити поруч із людиною і не зупинити її?
Вона підвела на мене очі. У них не було виправдання, тільки страшна, запізніла провина.
— Я боягузка.
Я не відповіла. Бо це була правда, але вимовляти її вголос було вже ні до чого.
Перед відходом вона раптом схопила мене за руку.
— Олеся, я прошу тебе тільки про одне. Якщо Назара посадять, не зустрічайся з ним більше.
Я розгубилася.
— Що?
— Він винен. Я знаю. Але я також знаю, що він тебе кохав. І саме тому може намагатися втримати тебе жалістю.
Я тихо всміхнулася.
— Любляча людина не замикає кохану жінку в кімнаті з чужими чоловіками.
Галина Степанівна опустила голову.
— Одного разу він усю ніч сварився з батьком через тебе. Хотів зупинити.
— Але не зупинив.
Вона не знайшла, що відповісти.
Коли я вийшла з кафе, вона гукнула мене ззаду:
— Олеся.
Я озирнулася.
Вона стояла біля дверей, маленька, згорблена, майже чужа.
— Не прощай його, — сказала вона крізь сльози. — Я навіть себе пробачити не можу.
Після цієї зустрічі я майже пів години сиділа в машині, не заводячи двигуна. Дощ стікав по склу, двірники були вимкнені, вулиця розпливалася. Я стільки днів ненавиділа Галину Степанівну як співучасницю, і вона нею була. Але того вечора я побачила ще й старіючу жінку, розчавлену чоловіком, сином і власною боягузтвом. Це не виправдовувало її. Просто робило біль складнішим.
Вдома батько чекав на мене у вітальні. На столі стояв охололий чай. Він подивився на флешку, яку я поклала перед ним.
— Від неї?
