— Так. Там докази.
Батько довго мовчав.
— Доню, я б хотів, щоб усе це вже скінчилося.
— Я теж.
Але ми обоє розуміли: тепер кінець віддалявся. Що більше спливало правди, то глибшою виявлялася прірва.
Наступного дня я передала флешку Ярославу Сергійовичу. Він переглянув частину матеріалів і відразу покликав ще двох співробітників. Атмосфера в кабінеті стала важкою, діловою. На одному відео було виразно видно, як Руслан та ще один чоловік змушували жінку, що плакала, підписувати документи. Вона тремтіла так сильно, що ручка випадала з пальців. Я подивилася кілька секунд і відвернулася.
Ярослав Сергійович вимкнув екран.
— Цього достатньо, щоб затримати ще кількох.
— А Назар? — спитала я, хоча боялася відповіді.
Слідчий подивився на мене обережно.
— Він з’являється на трьох записах.
Я стиснула руки.
— Руслан казав, що Назар отримував гроші за кожну ділянку.
Ярослав Сергійович замислився.
— Тоді стає зрозуміліше, чому батько намагається взяти все на себе. Він рятує сина.
Я опустила погляд. Три роки шлюбу. Спільне ліжко, вечері, поїздки, плани. Колись я думала, що в нас будуть діти. Що ми постаріємо разом. Тепер усі ці мрії здавалися забрудненими так, що до них неможливо було торкнутися.
Наприкінці тижня мені призначили очну ставку з Русланом. Коли я побачила папір, руки похололи. Думка про те, що доведеться сидіти в одній кімнаті з людиною, яка нахилялася до мене, поки я прикидалася сплячою, викликала нудоту.
Увечері приїхала Мирослава. Вона принесла їжу, до якої я майже не доторкнулася, і дві банки пива.
— Випий трохи, — сказала вона. — Ти вся дерев’яна.
— Не хочу втрачати контроль.
Вона довго дивилася на мене.
— Ти змінилася.
— Після такого не залишаються колишніми.
Ми вийшли на балкон. Унизу шуміли машини, десь гавкав собака. Мирослава спитала тихо:
— Якщо Назар прийде, впаде на коліна, проситиме пробачення… ти зможеш пробачити?
Я довго дивилася в темне небо.
— Є речі, після яких не повертаються. Навіть якщо дуже хочеться повірити, що можна.
Ближче до півночі телефон задзвонив відеовикликом із невідомого номера. Я відповіла — і на екрані з’явилося обличчя Назара. Він сидів у машині. Неголений, змарнілий, із червоними очима. Ніби за кілька днів постарів.
— Ти змінив номер, — сказала я. — Навіщо дзвониш?
— Можна побачитися з тобою один раз?
— Ні.
— Олеся, я знаю, ти мене ненавидиш.
— Уже ні.
Він завмер.
— Для ненависті потрібні сили. У мене їх більше немає.
Він опустив очі.
— Я був неправий.
— Ти все ще називаєш це «неправий»?
