— я подивилася просто в екран. — Назаре, ти не дверима помилився. Ти став людиною, яка замикає дружину, поки інші вирішують, що з нею робити.
Його плечі здригнулися.
— Я хотів зупинитися.
— Знаю. Твоя мати сказала.
Він підвів голову, здивований.
— Батько обіцяв, що тебе не чіпатимуть. Казав, що треба тільки справу з ділянками закінчити. Що все припиниться.
Мені стало страшно від цієї логіки. Чоловік, який ставить дружину на кін, але переконує себе, що захищає її, бо «не чіпає особисто».
— Я жодного разу не торкався тебе, — сказав Назар глухо.
— Але ти стояв поруч і дивився.
Він заплющив очі.
— Я знаю, що не заслуговую на прощення.
— Так.
— Але я справді тебе кохав.
У цей момент у мене потекли сльози. Не тому, що я хотіла його пробачити. Від розуміння, що він, можливо, справді кохав — по-своєму, слабко, боягузливо, потворно. І його боягузтво виявилося сильнішим за любов.
Я вимкнула виклик і плакала майже годину. Мирослава не заходила, просто сиділа на балконі за дверима й чекала, поки я зможу дихати.
Потім екран знову засвітився. Повідомлення від Ярослава Сергійовича:
«Руслан утік».
Я прочитала ці два слова, і тіло стало крижаним. Я розуміла: якщо він на волі, то я можу бути першою, до кого він прийде.
Ніч минула без сну. Я сиділа на ліжку, обхопивши коліна, і дивилася в темряву. Мирослава лежала у вітальні, але я чула, що вона теж майже не спить. Близько третьої вона зайшла до мене.
— Може, поїдемо на кілька днів? Я візьму відгул.
Я всміхнулася криво.
— Куди? І на скільки?
Вона нічого не сказала. Ми обидві розуміли: це вже не сімейний скандал і не розлучення. Надто багато людей, грошей і таємниць виявилося втягнуто. Загнаний у кут Руслан був небезпечніший, ніж раніше.
Уранці по мене приїхала машина від слідства. В управлінні було напружено. У коридорах стало більше людей, телефони дзвонили без упину, співробітники говорили коротко й швидко. Ярослав Сергійович завів мене до кабінету.
— Від сьогодні ви не пересуваєтеся сама. Взагалі.
— Його не знайшли?
— Поки що ні. Але є підстави думати, що він у місті.
— Він може прийти до мене?
Ярослав Сергійович витримав паузу.
— Імовірність висока.
Я стиснула руки до болю.
— Чому саме до мене?
— Тому що для нього ви зараз обличчя всієї справи. Такі люди рідко визнають власну провину.
Потім він додав:
— Уночі його бачили неподалік від будинку ваших батьків. Ми поставили спостереження.
Я відчула, як у грудях усе стиснулося. Мої батьки не мали до цього жодного стосунку, але небезпека вже торкнулася і їх.
Того ж дня мені зателефонувала Галина Степанівна. Я довго дивилася на її ім’я, перш ніж відповісти.
— Олеся, — сказала вона здавлено. — Назар у лікарні.
— Що сталося?
