— Він напився і потрапив в аварію. Лікарі кажуть, життю нічого не загрожує, але сильний струс мозку.
Я заплющила очі.
— Навіщо ви мені телефонуєте?
Вона заплакала.
— Він увесь час кличе тебе.
Я мовчала. Це була вже не любов, але й не байдужість. Три роки життя не зникають за клацанням. Навіть коли людина зрадила, пам’ять продовжує підсовувати її колишнє обличчя.
— Перед аварією йому хтось дзвонив, — раптом сказала Галина Степанівна. — Після цього він був ніби божевільний.
Я відразу подумала про Руслана. Ярослав Сергійович, почувши це, змінився на обличчі.
— Можливо, він зв’язується з усіма причетними. Вимагає гроші, допомогу або намагається потягнути їх за собою.
Увечері ми поїхали до лікарні. Назар лежав у палаті з пов’язкою на голові. Обличчя осунулося, губи були бліді. Побачивши мене, він спробував підвестися.
— Олеся.
Я зупинилася біля дверей.
Ярослав Сергійович спитав без передмов:
— Перед аварією вам телефонував Руслан?
Назар мовчав.
— Назаре Богдановичу, це важливо.
Він заплющив очі.
— Так.
— Чого він хотів?
— Сказав, що все скінчено. Якщо я не допоможу йому втекти, він розповість усе.
— Що саме все?
Назар подивився на мене. Від цього погляду мені стало страшно.
— Він сказав, що справа Олесі не єдина. У нього є окремий жорсткий диск. Там записи з багатьма жінками.
Я сперлася рукою на спинку стільця.
— З багатьма — це скільки?
— Я не знаю.
Голос у нього був мертвий. Я зрозуміла, що знайдені матеріали — лише частина. Руслан зберігав свою страховку, найбрудніший архів.
— Де він? — спитав Ярослав Сергійович.
— Не знаю.
— Ви допомогли йому?
Назар гірко всміхнувся.
— Якби допомагав, не врізався б у стовп.
Коли ми збиралися йти, Назар покликав мене.
— Олеся.
Я зупинилася, але не підійшла ближче.
— Якщо зустрінеш Руслана раніше за поліцію, тікай.
— Чому?
Він стиснув край ковдри так, що побіліли пальці.
— Він сказав: якщо втратить усе, потягне когось за собою.
Після цих слів світ знову став небезпечним з усіх боків.
Наступного дня, коли Ярослав Сергійович привіз мене до батьків, біля воріт лежав букет білих хризантем. Квіти були мокрі після дощу, перев’язані темною стрічкою. Усередині лежав конверт. Слідчий надягнув рукавички, підняв його й дістав фотографію.
На знімку була я — зі спини, біля входу до слідчого управління. Знято вранці.
На звороті кривими літерами було написано:
«Не думай, що перемогла».
Мама вийшла з дому саме в цей момент. Побачивши наші обличчя, вона зблідла.
— Що сталося?
