Ярослав Сергійович сховав фото.
— Усе під контролем.
Мама не повірила, але сперечатися не стала. Тієї ночі біля будинку чергувала поліція. Нам заборонили відчиняти двері незнайомим, підходити до вікон, виходити без супроводу. Дім, де я виросла, раптом став схожим на сховище.
Близько десятої вечора знову зателефонувала Галина Степанівна.
— Олеся, Назар зник.
Я схопилася.
— Як зник?
— Пішов із лікарні. Сказав, що в туалет, і зник. Телефон вимкнений.
Я подивилася на Ярослава Сергійовича, який був у нас удома. Він одразу зрозумів з мого обличчя, що сталося.
За кілька годин прийшло повідомлення з номера Назара:
«Не кажи нікому».
Я відразу передзвонила. Він відповів, але мовчав. Я ввімкнула гучний зв’язок.
— Де ти? — спитала я.
Він важко дихав.
— Олеся, послухай…
— Ти втік із лікарні. Ти під слідством. Ти розумієш, що робиш?
— Руслан призначив мені зустріч.
У мене заніміли пальці.
— Ти пішов до нього?
— Якщо не піду, він прийде до тебе.
Ярослав Сергійович нахилився до телефона.
— Де ви перебуваєте?
Назар замовк.
— Відповідайте.
Після довгої паузи він сказав:
— Старі склади в портовій зоні.
Ярослав Сергійович уже набирав номер, віддавав команди, жестом показував мені мовчати. Я стиснула телефон.
— Назаре, не йди сам.
Він тихо всміхнувся.
— Я надто багато тобі винен.
— Не кажи так.
— Якби я тоді не замкнув двері…
Голос його зірвався.
— Може, моє життя було б іншим.
Я хотіла відповісти, але на тому кінці пролунав грубий чоловічий голос:
— Ти кому дзвониш?
Руслан.
Потім удар. Назар скрикнув.
— Тікай!
Зв’язок обірвався.
Я кинулася до дверей слідом за Ярославом Сергійовичем.
— Я їду.
— Ні. Ви залишаєтеся тут.
— Якщо Назар сьогодні загине, я ніколи собі цього не пробачу.
Слідчий подивився на мене дві секунди. Потім коротко сказав:
— Куртку.
Машина мчала крізь дощ. У вікнах розпливалися вогні, двірники били по склу, рація тріщала голосами. Я сиділа ззаду, вчепившись у сумку. У голові не було прощення, не було любові, не було ясної думки. Лише страх, що зараз хтось помре через ланцюг вчинків, який давно треба було розірвати.
Коли ми під’їхали до старого складу, зсередини пролунав постріл. Потім другий.
Я завмерла. Ярослав Сергійович та інші співробітники кинулися до входу. Склад був темний, усередині горіли рідкі жовті лампи. Звідти долинали крики:
— Кинь зброю!
— На підлогу!
— Не рухайся!
Я не витримала й побігла за ними, хоч хтось кричав мені зупинитися. Усередині пахло машинним мастилом, вогкістю й іржавим залізом. Назар лежав біля дерев’яного ящика, тримаючись за живіт. Його сорочка темніла від крові. Руслан стояв неподалік із пістолетом у руці, але за секунду його вже повалили на підлогу.
Побачивши кров, я відчула, як ноги підкошуються. Назар підвів голову й подивився на мене.
— Ти в порядку?
