Надвечір дачне селище стихло так раптово, ніби хтось обережно приглушив звук. За соснами догорало сонце, небом тяглася рожева смуга, а на грядки вже лягала прозора прохолода. Соломія стояла біля хвіртки в світлій ситцевій сукні й проводжала Галину Степанівну, намагаючись усміхатися спокійно, без тієї звичної скутості, що щоразу з’являлася поруч зі свекрухою.
Із саду пахло бузком, землею й травою, яку Богдан скосив ще зранку. Біля ніг Соломії крутився Барс — великий кудлатий пес із темними розумними очима. Він то тицявся носом у її долоню, то насторожено поглядав на гостю, ніби намагався вирішити, чи можна залишити господиню поруч із цією суворою жінкою без нагляду.
— Машина вже під’їжджає, Галино Степанівно, — сказала Соломія, помітивши за поворотом таксі, яке повільно котилося сухою дорогою, здіймаючи за собою пил.
Свекруха вміла приїздити не просто в гості, а ніби з негласною перевіркою. Вона помічала все: чи вимиті вікна на веранді, чи вчасно підв’язані кущі, чи не надто густо посаджена зелень, як накрито стіл і чи досить дбайливо Соломія зустрічає її сина. У словах Галини Степанівни рідко було багато ласки, зате в кожному зауваженні відчувалася звичка тримати життя під контролем.
Та назвати її злою Соломія не могла. За прямотою свекрухи стояла тривожна, майже болісна любов до Богдана. Галина Степанівна жила сином, переживала за нього, пишалася ним і тому до всього, що стосувалося його родини, ставилася вимогливо, інколи навіть надто.
— Дякую тобі, Соломійко, — мовила вона, поправляючи окуляри й озираючись на будинок. — Добре сьогодні посиділи. Богдан таки правильно зробив, що купив цю ділянку. А ти тут навела лад, ніби все життя поралася на землі. І вечеря була чудова, давно я так смачно не їла.
Вона перевела погляд на грядки, які в сутінках уже втрачали обриси.
— І коли ти тільки все встигаєш? У школі цілими днями з дітьми, а тут усе квітне, усе доглянуте. Не кожна господиня так зуміє.
Соломія зніяковіла й опустила очі, не знаючи, як прийняти рідкісну похвалу.
— Мені тут просто добре, Галино Степанівно. Коли місце до душі, і робота легше йде. Я рада, що вам було затишно.
Вона крадькома глянула на чоловіка. Богдан стояв на ґанку, прихилившись плечем до стовпа, і спостерігав за ними з лінивою, трохи відсутньою усмішкою. Високий, міцний, темноволосий, він і досі здавався Соломії людиною, поруч із якою можна перечекати будь-яку бурю. Хоча останнім часом поруч із ним дедалі частіше була не спокій, а порожнеча: телефон, робота, короткі відповіді, втомлене «потім».
Таксі зупинилося біля хвіртки. Водій вийшов, відчинив задні дверцята й відійшов до машини, даючи жінкам попрощатися.
— Ну, час мені, — зітхнула Галина Степанівна. Вона повернулася до Соломії й простягнула руку. — Дякую ще раз. І Богдана бережи. Він у мене з характером, але хороший.
Соломія стиснула її суху прохолодну долоню й відчула несподіване тепло. Їй завжди хотілося, щоб свекруха побачила в ній не чужу жінку біля сина, а свою.
— Звісно, — відповіла вона тихо.
Коли машина зникла за поворотом, пил ще трохи висів у повітрі, потім осів на траву, і Соломія раптом видихнула так глибоко, ніби весь день носила на грудях тугий обруч. Дім одразу став просторішим, сад — тихішим, вечір — м’якшим. Богдан, задоволений тим, що візит матері минув без різких слів, пішов додивлятися фільм, який переривав увесь день.
Соломії не хотілося одразу повертатися до кімнат. Вона взяла сапку, вирішила пройтися городом, перевірити полуницю, полити зелень. Барс одразу рушив слідом, буцнув її коліно головою, і Соломія присіла, щоб потріпати його за вухом.
Вона пам’ятала той день, коли знайшла його біля дороги: худого, брудного, з ранами на боках і таким поглядом, ніби він уже перестав чекати від людей добра. Соломія принесла його на руках, лікувала, годувала з долоні, розмовляла вечорами, аж поки пес не почав підводити голову на її кроки й зустрічати її тихим радісним скавулінням.
Богдан тоді бурчав, що їм не потрібен зайвий клопіт, що будинок і ділянка й без того потребують сил. Потім сперечатися перестав, але до Барса так і не прив’язався. Пес це зрозумів одразу й обрав собі одну господиню. Відтоді ходив за Соломією, мов тінь: мовчки, віддано, насторожено до всіх, хто міг її засмутити.
Усе довкола виглядало мирно. Барс обнюхував межі, ловив носом запахи, інколи скидав голову на пташиний писк. Соломія вже збиралася перейти до зелені, коли пес біля полуничної грядки раптом завмер.
Його спина напружилася, шерсть на загривку піднялася жорсткою смугою. З грудей вирвався глухий рик. Барс уп’явся кігтями в пухку землю й почав люто шкребти одне й те саме місце.
Соломія випросталася, стискаючи сапку.
— Барсе, що з тобою? Що ти там учув?
Пес навіть не озирнувся. Він гарчав усе нижче, ніби під шаром землі причаїлося щось небезпечне. Соломія підійшла й спробувала відтягти його за нашийник, але Барс уперся так міцно, що вона ледь утрималася на ногах.
— Гаразд, не тягнутиму. Зараз подивлюся.
Вона присіла поруч, розсунула листя полуниці й вдивилася в землю. Спершу нічого не впадало в око: вологі грудочки ґрунту, корінці, дрібне каміння. Але Барс знову ткнувся носом в одну точку й жалібно, наполегливо заскавулів. Від цього звуку в Соломії неприємно похололо під ребрами.
Барс ніколи не здіймав тривоги просто так. Отже, під цією звичайною грядкою справді щось ховалося…
