— Богдане! — гукнула вона, повернувшись до будинку. — Вийди, будь ласка. Барс щось знайшов біля полуниці.
Спершу у відповідь їй був лише телевізійний гул із відчиненого вікна. Потім у домі рипнула підлога, і Богдан з’явився на ґанку. Спускався він повільно, з таким виглядом, ніби його відірвали від найважливішої справи.
— Ну що ще? — спитав він, хмурячись. — Я якраз дивився найцікавіший момент.
— Він гарчить на грядку й риє землю. Подивися, раптом там щось закопане.
Богдан підійшов ближче, ліниво глянув на пса, потім на прим’яте листя полуниці й усміхнувся.
— Солю, ну справді. Може, мишу вчув або жука. Ти тепер через кожну собачу примху будеш мене з дивана піднімати?
— Він так себе не поводить.
— Сьогодні повівся. Значить, настрій такий. Не вигадуй.
Він навіть не нахилився. Махнув рукою й пішов назад, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
Соломія залишилася біля грядки з неприємним осадом. Образливо було не те, що чоловік не повірив собаці. Образливо було, що він не повірив їй. Барс стояв поруч, напружено дихаючи, і дивився так серйозно, ніби від її рішення залежало щось важливе.
— Гаразд, — сказала вона, взявши маленьку садову лопатку. — Раз уже ти так наполягаєш, розкопаємо.
Пес ніби зрозумів її слова: перестав гарчати, відступив на пів кроку й завиляв хвостом.
Соломія почала обережно знімати верхній шар землі, намагаючись не пошкодити коріння. Ґрунт був м’який, податливий, але з кожною хвилиною в грудях міцнішав дивний неспокій. Нарешті лопатка сухо вдарилася об щось тверде.
Вона завмерла. Потім відклала інструмент і почала розгрібати землю руками. Під пальцями показався брудний металевий кут, за ним — пласка кришка, потім і вся невелика скринька. Вона виявилася важкою, з бічними засувками, вкрита налиплою землею, ніби лежала тут не випадково й не від учора.
— Оце знахідка, — прошепотіла Соломія.
Вона озирнулася на будинок. Богдан не виходив. У вікні стрибали блакитні відблиски телевізора. Барс стояв поруч, не зводячи очей зі скриньки.
Соломія спробувала відкрити кришку, але засувки не піддалися. У щілинах застрягла земля, метал закис, пальці ковзали. Чим довше вона вовтузилася, тим сильнішим ставало відчуття, що не варто нести знахідку Богданові.
Може, це була впертість після його насмішки. Може, обережність. А може, той незрозумілий внутрішній поштовх, який іноді попереджає людину раніше за розум. Соломія загорнула скриньку в стару ганчірку й сховала в сараї під непотрібними дошками та мішками, куди Богдан майже ніколи не зазирав.
Коли вона повернулася до будинку, чоловік уже сидів на дивані не стільки перед телевізором, скільки перед телефоном. Екран освітлював його обличчя, пальці швидко рухалися, а кутик губ раз у раз сіпався в напівусмішці. Він підвів погляд на секунду.
— Ну як, скарби знайшли? — спитав він насмішкувато. — Чи наш сторож таки воював із черв’яком?
Соломія зняла кардиган і повісила на стілець.
— Нічого там не було. Мабуть, і справді розігрався.
— Я тобі одразу сказав.
Богдан знову втупився в телефон. Соломія сіла поруч, але фільм ніби минав повз неї: голоси звучали, картинки миготіли, а думки поверталися до брудної металевої скриньки. Хто міг закопати її на їхній ділянці? Навіщо саме під полуницею? Чому Барс так різко це відчув?
Вечір тягнувся нестерпно довго. Богдан додивився фільм, ще якийсь час гортав телефон, потім пішов спати. Соломія дочекалася, коли його дихання стало рівним, підвелася майже безшумно, накинула кофту, взяла ліхтарик і викрутку.
Двір зустрів її нічною сирістю. У сараї пахло пилом, старим деревом і залізом. Соломія дістала скриньку, поставила на табурет, спрямувала промінь ліхтаря на засувки й заходилася підчіплювати їх викруткою.
Метал скреготів, інструмент зіскакував, пальці швидко забруднилися. Нарешті одна засувка клацнула, потім піддалася друга. Кришка трохи піднялася.
Усередині лежав диск, акуратно загорнутий у прозорий пакет. Ні підпису, ні дати, ні найменшої позначки. Просто гладеньке холодне коло, сховане так ретельно, ніби хтось дуже не хотів, щоб його знайшли раніше часу.
— Що ж на тобі записано? — прошепотіла Соломія.
Вона довго тримала диск на долоні, прислухаючись до того, як швидко б’ється серце. Потім закрила скриньку, притисла знахідку до себе й повернулася до будинку так обережно, ніби нічний сад міг видати її кроки…
