Життя без прикрасБогдан пройшов повз вітальню. Кроки в нього були дивні — повільні, обережні, ніби він крався не власною квартирою, а чужим домом, де його могли заскочити. У спальні тихо рипнула дошка підлоги. Оксана бачила лише край ліжка й свою подушку — ту, що лежала ближче до дверей. Після хвороби вона майже завжди спала саме на ній.
Богдан дістав із внутрішньої кишені невеликий флакон із темного скла. Рухи були спокійні, точні, навіть ділові. Він відкрутив кришечку, схилився над ліжком, і Оксана побачила, як на білу наволочку впала перша крапля. Потім друга. Потім третя.
Тканина не потемніла. Не заблищала. Не видала запаху. Вона просто ввібрала те, що він приніс, мовчки й покірно, ніби сама стала учасницею таємниці, яку не можна вимовляти вголос.
Богдан поправив подушку так дбайливо, ніби піклувався про її зручність. Флакон загорнув у серветку, сховав у маленький пакет і прибрав назад до внутрішньої кишені. Потім узяв із тумбочки фотографію в рамці. На знімку вони стояли біля дачного будиночка її батька: Оксана сміялася, Богдан обіймав її за плечі. Він затримав погляд на фотографії на кілька секунд і поставив її назад. Ні в обличчі, ні в руці нічого не здригнулося.
У передпокої завібрував телефон. Богдан майже беззвучно вилаявся, швидко вийшов зі спальні й зупинився біля входу до вітальні. Оксана бачила його плече, пальці на одвірку, край підборіддя. Їй здалося, що зараз він зазирне всередину, помітить плед, збитий на дивані, побачить її босу ступню за спинкою.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.