— Бо він, на відміну від тебе, хоча б був поруч.
Павло сіпнувся, ніби його вдарили.
— Поруч? Віктор?
— Так. Він допоміг із похороном.
— Він заплатив із грошей Андрія.
Марія завмерла.
— Що?
Павло підвів на неї очі.
— У Андрія була готівка. Для тебе й Лізи. Він казав мені. Не велика сума, але на перший час вистачило б. Після аварії гаманець був порожній.
— Замовкни.
— І телефон розбитий дивно. Не від удару. Екран окремо, корпус окремо. Ніби його добивали.
Марія схопила рюкзак за верхню ручку й з силою жбурнула його в коридор.
— Досить!
Рюкзак ударився об тумбу, перекинув стару вазу із сухим очеретом, упав набік. Блискавка на бічному відділенні розійшлася, на підлогу висипалися згорнуті робочі рукавиці, рулетка, зв’язка ключів і маленький щільний конверт із жовтуватого паперу. Він вислизнув з-під внутрішньої підкладки, якої Марія раніше навіть не помічала, і зупинився просто біля її босої ноги.
На конверті рукою Андрія було написано: “Маші. Відкрити, якщо зі мною щось станеться”.
Марія дивилася на літери. На нерівну “ш”, на довгий хвостик у “у”, на крапку, яку він завжди ставив надто сильно, ніби пробивав папір. Спершу їй здалося, що це чийсь жорстокий жарт. Потім коліна ослабли. Вона повільно опустилася на підлогу, не відчуваючи холоду, взяла конверт обома руками й притисла до грудей.
— Ні, — видихнула вона. — Ні, Андрійку…
Павло зробив крок, але вона різко виставила долоню.
— Не підходь.
Пальці тремтіли так, що вона не відразу змогла підчепити край. Папір розірвався криво. Усередині лежали кілька складених аркушів, маленька флешка з червоною ізоляційною стрічкою на корпусі й фотографія. На фото Андрій стояв у їхній кухні, біля вікна, у синій сорочці, яку Марія подарувала йому на день народження. Він усміхався втомлено, але тепло, а в руках тримав аркуш із великим написом: “Машо, я не збожеволів. Додивися до кінця”.
Марія ахнула так, ніби хтось ударив її в груди зсередини. Сльози, які за останні дні текли вже без сили, раптом прорвалися гаряче, боляче. Вона зігнулася над листом, затискаючи рота долонею, щоб Ліза не почула цього звірячого, рваного звуку.
Але Ліза почула. Вона вибігла з кімнати, зупинилася на порозі й заплакала мовчки, перелякано кліпаючи.
— Матусю…
Марія простягнула до неї руку, не відпускаючи листа.
— Іди до мене.
Дівчинка підбігла, вчепилася їй у шию. Марія притисла доньку до себе, відчуваючи, як маленьке тіло тремтить. Павло стояв у передпокої, не знаючи, куди подіти руки, і дивився в підлогу.
— Іди, — сказала Марія, вже без злості. Порожнім голосом. — Я прочитаю сама.
— Машо, там флешка. Може, краще…
