— Іди.
Павло кивнув. Повільно підняв з підлоги рукавиці, ключі, поклав назад у рюкзак, але конверта не торкнувся. Біля дверей зупинився.
— Я буду біля під’їзду. Не поїду, доки ти не подзвониш.
— Мені не потрібна твоя допомога.
— Зараз не потрібна. Потім, може, знадобиться.
Він вийшов, тихо прикривши двері.
Марія ще довго сиділа на підлозі з Лізою на колінах. Дівчинка схлипувала, уткнувшись носом їй у плече.
— Це таткове? — спитала вона.
Марія подивилася на лист. Папір пахнув рюкзаком, пилом і чимось металевим.
— Так, сонечко.
— Він повернеться?
Марія заплющила очі. За три дні вона навчилася відповідати на це запитання так, щоб не вмирати щоразу наново.
— Ні. Але він нас дуже любив.
Ліза стиснула її кофту кулачками.
— Я теж його любила.
— Він знав.
Лише вклавши доньку на диван у кімнаті, увімкнувши їй тихенько старий мультфільм і поправивши ковдру, Марія повернулася на кухню. На столі стояла чашка з чаєм, завареним ще вранці. На поверхні плавала тонка плівка. Поруч лежала тека Віктора: копії договорів, розписки, повідомлення про заборгованість, аркуш із цифрами, від яких у Марії холонули пальці.
Вона не хотіла читати листа. Поки конверт був закритий, Андрій ніби ще залишався десь поруч, не до кінця пішовши. Відкрити — означало почути його голос і знову втратити.
Але вона розгорнула перший аркуш.
“Машо, рідна.
Якщо ти це читаєш, значить, я не встиг сказати сам. Пробач. Я розумію, як це звучить, але я справді не накручую себе. Останній місяць навколо майстерні коїться щось брудне. Віктор тисне, щоб я підписав передачу частки. Каже, що інакше нас розчавлять боргами. Але борги не мої. Підписи на частині паперів підроблені. Я вже відніс копії знайомому юристові, Сергію Литвину. Його номер на звороті.
Якщо зі мною щось станеться, не підписуй Вікторові нічого. Жодних довіреностей. Жодних відмов. Жодних “тимчасових рішень”. Він буде ласкавим. Це небезпечніше, ніж якби він кричав.
У рюкзаку флешка. Там записи з камер, розмови й документи. Павлові я довіряю. Якщо він приніс рюкзак — значить, зробив усе, що міг.
Машо, я дуже тебе люблю. Лізу цілуй щодня. Скажи їй, що тато пишався тим, як вона навчилася застібати ґудзики, і що її малюнок із зеленим собакою я носив у гаманці.
Не плач за мною надто довго. Тільки трішки можна. Ти сильніша, ніж думаєш.
Твій Андрій”.
Марія перечитала останній рядок тричі. Потім іще. Літери розпливалися. Вона перевернула аркуш — на звороті був номер телефону й коротка помітка: “Сергій. Нотаріальна контора біля ринку, але дзвонити на особистий”.
Зелений собака.
Марія прикрила рота долонею. Цей малюнок Ліза справді подарувала Андрієві за тиждень до аварії. Собака був більше схожий на огірок із вухами, і Андрій сміявся, казав, що це “рідкісна порода — лізавр”. Малюнок після похорону Марія шукала в його речах і не знайшла. Отже, якщо гаманець був порожній, його хтось витягнув.
Вона взяла телефон. Екран миготів тріщинами — її власний телефон упав учора, коли дзвонили з майстерні. У списку пропущених висіло п’ять викликів від Віктора. Останнє повідомлення: “Машо, завтра до нотаріуса. Не тягни. Люди чекати не будуть”.
Руки знову почали тремтіти, але тепер тремтіння було іншим. Не лише від горя. Від страху.
Вона вставила флешку в старий ноутбук Андрія. Ноутбук довго гудів, оновлювався, показував синій екран, ніби навмисне випробовував її. Марія сиділа перед ним у темній кухні, прислухаючись до кожного шереху в під’їзді. Їй здавалося, що Віктор уже стоїть за дверима, усміхається своїм м’яким, упевненим ротом і знає, що вона знайшла конверт.
На флешці було п’ять тек: “договори”, “камера”, “звук”, “фото”, “для Маші”. В останній лежало відео.
Марія натиснула…
