На екрані з’явився Андрій. Та сама синя сорочка, кухня, вікно. Він сидів там, де зараз сиділа вона. За його спиною на підвіконні стояла Лізина розсада квасолі в пластиковому стаканчику.
— Маш, — сказав він, і Марія затиснула рота, щоб не скрикнути. Голос був живий. Хриплуватий, трохи втомлений. — Я не знаю, чи знадобиться це. Сподіваюся, що ні. Якщо дивишся — значить, я, дурень, не встиг усе розгребти.
Він потер обличчя долонями, помовчав.
— Віктор заліз у кредити через підставну фірму. Прикривався майстернею. Я дізнався випадково — бухгалтерка переплутала пошту й скинула мені акт звірки. Там мій підпис. Тільки я такого не підписував. Почав копати — виявилося, не один документ. Я хотів іти в поліцію, але Сергій сказав спершу зібрати докази, бо Віктор уміє викручуватися.
Андрій нахилився ближче до камери.
— Найголовніше: квартира не в заставі. Не вір, якщо скажуть. Я перевірив. Але Віктор тиснутиме на тебе через страх. Він знає, що ти після маминого випадку боїшся судів і боргів. Пробач, що не розповів одразу. Хотів принести вже рішення, а не тривогу.
Марія заплющила очі. Мама. Десять років тому її мати втратила кімнату через чужий кредит і довіреність, яку підписала “на час”. Андрій був єдиним, хто тоді не сказав Марії: “Сама винна”. Він просто приїхав, забрав її з двома сумками й сказав: “Тепер думатимемо разом”.
На відео Андрій повернув голову, ніби почув звук у під’їзді.
— І ще. Якщо зі мною станеться аварія — не вір, що це просто аварія, доки не перевірять машину. Гальма мені вже різали. Я думав, здалося, але майстер знайшов сліди. Я поставив стару камеру біля бічного входу. У теці “камера” є файл за минулий четвер. Там видно людину. Обличчя майже не видно, але куртка…
Відео обірвалося.
Марія сиділа нерухомо. Холодний піт виступив під волоссям на шиї. Слово “аварія” тепер стало не випадковістю, не страшною безглуздістю, а чорною ямою, на краю якої стояв хтось живий і знайомий.
Вона відкрила теку “камера”. Файл сіпнувся, пішов ривками. Нічний двір майстерні, ліхтар, мокрий асфальт. Людина в темній куртці з капюшоном присіла біля машини Андрія. На рукаві — світла смуга. Фігура повернулася боком, і Марія побачила ходу. Трохи пружну, з легким перекосом лівого плеча.
У Віктора після старої травми плече помітно йшло вперед, коли він нервував.
Марія відсахнулася від ноутбука. Стілець скрипнув. У кімнаті Ліза заворушилася.
Телефон у її руці завібрував так різко, що вона ледь не впустила його.
Віктор.
Марія дивилася на ім’я, поки дзвінок не обірвався. Одразу ж прийшло повідомлення: “Ти вдома? Я піднімуся. Треба поговорити”.
У двері постукали.
Не подзвонили, а саме постукали — три короткі удари кісточками. Так стукав Віктор: ввічливо, впевнено, як людина, якій усюди відчинять.
Марія схопилася, захлопнула ноутбук, висмикнула флешку й сунула її в кишеню кофти. На кухонному столі залишилися лист і фотографія. Вона схопила їх, запхала під рушник.
— Машо, відчини, — долинуло з-за дверей. — Я знаю, ти не спиш.
Вона повільно пройшла в передпокій. Підлога здалася липкою під ногами. У вічко було видно спотворене обличчя Віктора: охайна щетина, темне пальто, вологе від дощу волосся.
— Зараз не час, — сказала вона крізь двері.
— Саме час. Завтра нотаріус. Ти ж розумієш, що люди не чекатимуть твого настрою.
Вона мовчала…
