За ті кілька днів він жодного разу не зірвався, не загарчав без причини, не виявив роздратування поруч із дитиною.
Він поводився стримано, обережно, ніби й сам розумів, що його сила може налякати.
Тому Олеся й дозволила собі зайнятися посудом, залишивши двері відчиненими й далі дослухаючись до кожного звуку надворі.
Коли вона знову глянула на подвір’я, кров ніби відхлинула від обличчя.
Вихор стояв біля Соломії надто близько й наполегливо підштовхував її мордою.
Дівчинка не розуміла, чого від неї хочуть, і, як і раніше, тягнулася до іграшки.
Пес повторив рух, потім ухопив зубами край підгузка.
У першу мить усе побачене склалося для Олесі в найстрашніший образ, який тільки міг виникнути в матері.
Величезний собака поруч із безпорадною дитиною. Зуби в тканині. Різкий рух.
Вона вже було зірвалася з місця, певна, що зараз розплата за довірливість обрушиться на неї всією своєю вагою.
Та в поведінці Вихора було щось таке, що збивало з пантелику.
У ньому не відчувалося люті. Не було ані вишкіру, ані мисливського ривка, ані злої рішучості.
Радше — напружена, майже відчайдушна спроба домогтися від малечі того, чого вона не могла зрозуміти.
Він ніби бачив поруч із нею небезпеку, якої доросла людина ще не встигла помітити.
Думка про собаку з’явилася в них із чоловіком уже після того, як Соломія почала підростати.
Із народженням доньки їхнє звичне життя змінилося до самих основ.
У домі з’явилися дитячі речі, нічні пробудження, тихі кроки коридором, нескінченні тривоги через кожну дрібницю й радість від кожного нового руху дитини.
Вони стали уважнішими до всього.
Перевіряли замки, прибирали гострі предмети, закривали доступ до небезпечних кутів, думали наперед навіть там, де раніше просто пройшли б повз.
Коли перші місяці постійної метушні трохи відпустили, Олеся дедалі частіше думала, що поруч із донькою міг би бути не просто улюбленець, а справжній друг…
