Їй хотілося, щоб Соломія росла поруч із живою істотою, якій можна довіряти.
Про яку треба дбати.
З якою колись можна буде ділити дитячі радощі.
Чоловік дивився на це інакше.
Він вважав, що якщо вже брати собаку в дім, де є маленька дитина, то краще починати з цуценяти.
Зрозуміле походження, раннє виховання, менше невідомого.
Олеся не сперечалася з логікою цих слів.
Вона розуміла, що страх чоловіка не вигаданий і не перебільшений.
Та всередині однаково жила інша думка: десь уже є дорослий собака, якому потрібен дім.
Не маленький, не зручний, можливо, з минулим, про яке боляче думати.
Але все ще здатний повірити людині.
Їй хотілося не просто купити радість для родини, а дати шанс тому, кого одного разу позбавили захисту.
Про Вихора вони почули майже випадково.
Доберман був дорослим кобелем, який колись потрапив до людей як породистий пес, а потім опинився в домі, де з ним поводилися жорстоко.
Його знайшли змарнілим, зі старими травмами, зі зламаними ребрами й таким поглядом, ніби він уже не чекав від людини нічого доброго.
Ті, хто займався його порятунком, говорили обережно: стан був тяжкий.
Лікарі не відразу були певні, що боротьба за його життя має шанс.
Саме це найбільше лякало чоловіка Олесі.
Він жалів пса, але жаль не міг скасувати головного: вдома в них була маленька донька.
Дорослий доберман. Охоронна порода. Невідомі реакції. Пережите насильство…
