— Бачу, — сказав він тихо. — От же ж гидота.
Змія згорнулася біля ніжки тумбочки. Мур, важко дихаючи, стояв між нею й ліжком. На білій шерсті в нього темніла тонка подряпина.
— Кота прибери, — прошепотів Віктор.
— Я не можу.
— Муре, до мене, — покликала Марія. — Мурчику… йди до мене.
Кіт навіть вухом не повів.
Потім усе сталося швидко й водночас: Віктор накрив змію коробкою, Ганна Павлівна з силою притиснула зверху швабру, Марія закричала, Мур стрибнув на шафу, збивши рамку з фотографією, а за дверима хтось почав знімати те, що відбувалося, на телефон.
Коли небезпеку нарешті винесли з квартири в закритому відрі, Марія сиділа на ліжку, обхопивши себе руками. Її морозило. На пальцях виступили червоні сліди котячих зубів. Мур забився під крісло й не виходив.
— Машо, ти б ноги спустила — і все, — сказала Ганна Павлівна, ставлячи перед нею склянку води. — Дякуй котові. Розумна тварина.
Марія кивнула, але випити не змогла. Вода стукала об скло, бо її рука тремтіла.
У коридорі вже зібралися сусіди. Хтось шепотівся, хтось ахкав, хтось питав, звідки у звичайній квартирі на п’ятому поверсі взялася змія. Двері до спальні залишалися відчиненими, і Марія бачила на підлозі свої капці: старі, м’які, з вишитими ромашками. Один капець був перевернутий. Другий стояв саме там, де лежала гадюка.
— Вона сама не могла піднятися, — сказав Віктор, витираючи лоба. — Із підвалу — ще гаразд. Але п’ятий поверх? Ліфт, сходи, двері… Тут хтось приніс.
Ці слова впали в кімнату, як важка кришка.
Марія підвела очі.
У коридорі серед сусідів стояв її колишній чоловік Дмитро.
Він був у темній куртці, ніби щойно прийшов із вулиці, хоча надворі стояла тепла суха ніч. Волосся скуйовджене, обличчя пом’яте, але погляд ясний, напружений. Він дивився не на змію, не на кота, не на сусідів. Він дивився на Марію.
— Що ти тут робиш? — спитала вона.
Дмитро ступив уперед, але Ганна Павлівна загородила йому дорогу.
— Я приїхав, бо мені подзвонили, — сказав він.
— Хто?
— Не знаю. Номер прихований. Сказали, у тебе біда.
Марія повільно поставила склянку на тумбочку. Усередині в неї щось стягнулося тугим вузлом. Вони з Дмитром не розмовляли вже майже два місяці, від того самого дня, коли він прийшов до неї з документами й сказав, що квартира більше не лише її турбота.
— Іди, — сказала вона.
— Машо…
