— Іди.
Дмитро опустив очі. Сусіди замовкли. Незручність повисла в коридорі важкою мокрою ганчіркою. У кожного тут була своя думка про їхнє розлучення, про квартиру, про покійну Маріїну матір, яка залишила доньці двокімнатну квартиру, і про Дмитра, який п’ять років жив у ній “як свій”, а потім несподівано почав вимагати гроші за ремонт, меблі й частину вкладень.
Ще навесні він казав, що не хоче сваритися.
Потім прийшла його сестра Ольга.
Після цього почалися листи від юриста.
Марія досі пам’ятала той перший конверт: білий, щільний, без жодної плямки. Вона розкрила його кухонним ножем, стоячи біля мийки, і спершу не зрозуміла змісту слів. “Стягнення грошових коштів”, “безпідставне збагачення”, “спільні вкладення”, “добровільне врегулювання”.
Їй стало так соромно, ніби вона справді вкрала в когось життя.
— Ти чув? — повторила Марія. — Іди.
Дмитро стиснув щелепи.
— Я піду. Але двері треба змінити. І замки перевірити. Я допоможу.
— Мені від тебе допомога не потрібна.
Він подивився на її покусані руки, на перевернуті капці, на кота під кріслом. І вперше за довгий час Марія побачила в його обличчі не злість, не образу, не розрахунок, а страх. Справжній, розгублений.
Але жалю до нього в неї не лишилося.
— Забирайся геть, Дімо.
Він пішов.
А за пів години, коли сусіди розійшлися, коли приїхав фахівець забрав змію й сказав, що її, найімовірніше, принесли в тканинному мішку, Марія замкнула двері на всі замки й сповзла по стіні на підлогу. Мур обережно вийшов зі спальні, накульгуючи, підійшов до неї й ткнувся мокрим носом у долоню.
— Пробач, — прошепотіла вона. — Я ледь тебе не вдарила. Дурна я.
Кіт замуркотів не одразу. Спершу він довго нюхав її пальці, потім обережно лизнув один червоний слід від зуба й сів поруч, дивлячись у темний коридор.
Тієї ночі Марія більше не лягала. Вона сиділа на кухні до світанку, загорнувшись у старий мамин халат, і слухала, як у холодильнику клацає реле, як за стіною кашляє сусід, як десь унизу грюкають двері під’їзду. На столі холонув чай. У телефоні блимали повідомлення від знайомих, які вже дізналися про те, що сталося, із сусідського чату.
“Машо, жах!”
“Ти жива?”
“Це точно не випадково.”
Одне повідомлення було від Ольги, сестри Дмитра.
“Ну ти й виставу влаштувала. Тепер увесь будинок думатиме, що Діма маніяк?”
Марія перечитала його тричі.
Пальці похололи…
