Вона хотіла відповісти, але замість цього відкрила листування з Дмитром. Останнє повідомлення від нього було місячної давнини: “Давай без війни. Ольга каже, треба діяти через юриста, але я не хочу.”
Вона тоді не відповіла.
Потім його юрист надіслав претензію.
Потім біля під’їзду двічі з’являвся незнайомий чоловік, питав про неї в консьєржки. Потім хтось подзвонив у двері пізно ввечері й утік. Потім із поштової скриньки зникли квитанції. Усі ці дрібниці вона списувала на нерви. На розлучення. На власну недовірливість.
Тепер кожна дрібниця раптом набула тіні.
Уранці Марія пішла до травмпункту. Ганна Павлівна наполягла й пішла з нею, хоч Марія й пручалася.
— Котячий укус — не жарти, — бурчала сусідка, застібаючи на ходу пальто, хоча було тепло. — А то потім руку різатимуть. Я таких бачила.
У поліклініці пахло спиртом, мокрим одягом і втомою. Марія сиділа в коридорі під плакатом про профілактику інфекцій і дивилася на свої руки. Раніше їй подобалися її руки: тонкі, акуратні, з короткими нігтями без лаку. Вона працювала бухгалтеркою в невеликій меблевій майстерні й звикла до документів, цифр, печаток, рахунків. Руки були її інструментом, її спокоєм. Тепер на них розпухали сліди зубів, і здавалося, що все її життя теж розпухло від чужого втручання, стало болючим, червоним, нестерпним.
— Прізвище? — спитала медсестра.
— Коваленко.
— Марія Сергіївна?
Марія здригнулася.
Медсестра підвела очі.
— Що?
— Нічого. Так, Коваленко.
Після обробки рани лікар спитав, чи було звернення до поліції. Марія завагалася. Їй раптом стало ніяково вимовляти вголос: “Мені підкинули змію”. Це звучало безглуздо, як із дешевого серіалу. Лікар, сивий чоловік із втомленими повіками, подивився на неї поверх окулярів.
— Жінко, у вас у квартирі на п’ятому поверсі опинилася отруйна змія. Навіть якщо це чийсь дурний жарт, він міг закінчитися погано. Пишіть заяву.
Ганна Павлівна тут же кивнула.
— Звісно, пише. Я свідок. І Віктор свідок. І кіт свідок, тільки розписатися не зможе.
Лікар уперше всміхнувся.
Марія теж хотіла всміхнутися, але губи затремтіли.
Заяву прийняли того ж дня. Молодий дільничний, Артем, записував її слова спокійно, без усмішки, і це трохи підтримало Марію. Він уточнив, хто має ключі від квартири. Марія відповіла: вона сама, Ганна Павлівна про всяк випадок і Дмитро — мав раніше, але після розлучення вона забрала ключ.
— Замки міняли?
— Ні, — зізналася вона.
Артем підвів очі.
— Чому?
Марія стиснула пальці.
— Бо думала, що це зайве. Бо він не чужий був. Бо… нерозумно.
— Не нерозумно, — сказав дільничний. — Зазвичай люди так і думають. Сьогодні поміняйте.
— Поміняю.
— Камери в під’їзді є?
— Над входом. І в ліфті наче була, але не знаю, чи працює.
— Запросимо. Ще мені потрібні дані щодо вашого конфлікту з колишнім чоловіком, якщо вважаєте, що він може бути пов’язаний.
Марія відчула, як щоки заливає жар.
— Я не знаю.
— Вам не треба знати. Вам треба розповісти.
І вона розповіла. Про розлучення. Про ремонт. Про те, як Дмитро пішов спершу спокійно, навіть винувато, залишивши свої книжки, дриль і коробку з дротами на балконі. Про те, як за тиждень з’явилася Ольга, його старша сестра, у дорогому бежевому костюмі, з текою під пахвою й запахом різких парфумів.
“Ти ж розумієш, Машо, що Діма вклав у твою квартиру сім років життя?” — сказала вона тоді, навіть не роззувшись.
“П’ять”, — поправила Марія.
“Не чіпляйся до слів. Ремонт хто робив? Кухню хто ставив? Балкон хто утеплював? Ти сама досі жила б із маминою стінкою й лінолеумом.”
Марія стояла біля плити, де закипав чайник, і почувалася школяркою біля дошки.
“Ми нічого ділити не будемо. Квартира мамина.”
Ольга всміхнулася.
“Квартира мамина, а совість твоя?”
