Після цього почалися дзвінки, повідомлення, тиск. Ольга писала то лагідно, то з погрозами. Дмитро мовчав, потім надіслав одне коротке: “Машо, давай домовимося. Мені теж жити треба.” Вона запропонувала повернути гроші за частину меблів, хоча сама платила за багато що. Він не відповів. Відповів юрист.
Дільничний слухав, іноді ставив короткі запитання. Коли Марія згадала незнайомого чоловіка біля під’їзду, він попросив описати його. Вона змогла сказати лише: високий, худий, чорна кепка, шрам над губою або просто складка — не була певна.
— А тварини в когось у будинку є? Тераріуми? Екзотика?
— Не знаю.
Ганна Павлівна, яка сиділа поруч, пожвавішала.
— У хлопця із сьомого поверху, у Савчуків, раніше ящірки були. Але вони з’їхали рік тому. А змії… Ні, не чула.
Дільничний записав.
Коли вони вийшли, надворі вже мрячив дрібний дощ. Марія зупинилася під козирком і раптом зрозуміла, що боїться йти додому. Власна квартира, у якій вона прожила з дитинства, де мама сушила яблука на батареї, де батько колись клеїв шпалери в передпокої, де вона вчилася пекти млинці й плакала після першого розлучення подруги, стала чужим місцем. У кожному кутку могло щось ворухнутися. Кожен звук тепер означав загрозу.
Ганна Павлівна взяла її під лікоть.
— Ходімо. Я з тобою посиджу.
— Не треба.
— Треба. І не сперечайся. Ти зараз така, що тебе вітром знесе.
Біля під’їзду на них чекали двоє: Дмитро й Ольга.
Марія зупинилася як укопана.
Дмитро виглядав змученим. У руках він тримав пакет із зоомагазину: корм, наповнювач, якісь баночки. Ольга стояла поруч, пряма, акуратна, з ідеальною укладкою, ніби зібралася не до чужого дому після нічного кошмару, а на ділову зустріч. Її губи були щільно стиснуті.
— Машо, — почав Дмитро. — Я хотів передати для Мура. Раптом ветеринар…
— У нього подряпина, — сухо сказала Марія. — Розберуся.
Ольга фиркнула.
— Авжеж, розберешся. Ти тепер героїня будинку. Бідна Маша, на неї напали рептилії.
Ганна Павлівна різко повернулася до неї.
— Дівчино, ви б язика прикусили. Людина ледь не постраждала.
— А ви б у чужі сімейні справи не лізли, — відрізала Ольга.
Марія відчула, як усередині піднімається стара слабкість. Ольга завжди вміла говорити так, що співрозмовник починав почуватися винним уже за те, що стоїть перед нею. З нею хотілося виправдовуватися, пояснювати, доводити, що ти не жадібна, не істерична, не невдячна.
Але сьогодні Марія була надто втомлена для виправдань.
— Ти мені написала вночі, що я влаштувала виставу, — сказала вона.
Ольга кліпнула. Дмитро повернувся до сестри.
— Що?
