— Не починай, — кинула Ольга.
— Ти написала? — спитав він.
— Я була на нервах. Мені сусіди вже зранку надіслали відео. Усі натякають на тебе.
— Бо змія сама ліфтом не приїхала, — тихо сказала Ганна Павлівна.
Ольга презирливо примружилася.
— Ну так, звісно. Діма в нас тепер лиходій. Підкинув гадюку колишній дружині, щоб отримати старий диван і кухню.
— Ми не казали, що Діма, — відповіла Марія. — Це ти сказала.
Мовчання тривало лише кілька секунд, але Марія помітила, як Дмитро повільно опустив пакет.
Ольга розсміялася.
— Боже, Машо, ти завжди була така. Будь-яке слово вивертаєш. Тому з тобою й неможливо жити.
Дмитро тихо промовив:
— Олю, досить.
— Що досить? — вона різко повернулася до нього. — Ти знову м’ятимешся? Вона тебе виставила, забрала квартиру, тепер ще й до поліції побігла, щоб ти виглядав психом. А ти їй корм для кота несеш?
— Кота це не стосується.
— Та тебе взагалі нічого не стосується! — зірвалася Ольга. — Крім твого вічного почуття провини.
Марія дивилася на них і раптом уперше побачила: Дмитро не веде гру разом із сестрою. Він стоїть між двох вогнів, розгублений, слабкий, ображений, але не злий до кінця. Ольга ж палала люттю такою щільною, такою давньою, що поруч із нею повітря здавалося гарячим.
— Я подала заяву, — сказала Марія. — Камери перевірять.
Ольга зблідла на пів тону, але швидко взяла себе в руки.
— Перевіряй. Мені приховувати нічого.
Вона розвернулася й пішла до машини, гучно цокаючи підборами по мокрому асфальту. Дмитро залишився.
— Машо, — сказав він глухо. — Я справді не знав про її повідомлення.
— Мені байдуже.
— Я не приносив змію.
— Я не казала, що приносив.
— Але думаєш.
Марія втомлено подивилася на нього.
— Я вже не знаю, що думати.
Ця фраза чомусь ударила сильніше, ніж звинувачення. Дмитро ковтнув, кивнув і мовчки пішов за сестрою.
Увечері Марія змінила замки. Майстер працював довго, шумів дрилем, залишав на підлозі металеву стружку. Мур сидів на кухонній шафі й стежив за ним із ображеним виглядом. Коли двері нарешті зачинилися з новим сухим клацанням, Марія вперше за добу відчула щось схоже на повітря в легенях.
Але спокій не прийшов.
Наступного дня їй зателефонували з роботи. Начальник, Сергій Миколайович, людина зазвичай м’яка, говорив обережно, ніби ступав по тонкій кризі.
— Маріє, ти як почуваєшся?
— Нормально. Я взяла лікарняний на два дні.
— Так-так, звісно. Відновлюйся. Тільки… до нас тут приходила жінка.
Марія заплющила очі.
— Ольга?
— Не представилася. Сказала, що ти привласнюєш гроші майстерні. Що через особисті борги можеш підробляти рахунки.
У Марії всередині все обірвалося.
— Що?
— Я розумію, що це маячня, — швидко сказав Сергій Миколайович. — Але вона залишила якісь копії переказів, чеків. Говорила впевнено. Мені неприємно, але я зобов’язаний перевірити. Ти ж розумієш.
Марія сіла на край ліжка.
— Які перекази?
— Між тобою й Дмитром. За матеріали, меблі, щось іще. Вона натякала, що ти проводила особисті покупки через фірму.
— Я ніколи…
— Я знаю. Але бухгалтерія — справа така. Потрібна чистота. Приїжджай завтра, подивимося разом.
Після дзвінка Марія довго сиділа, втупившись у стіну. Потім повільно підвелася, відчинила шафу й дістала коробку з документами. Руки тремтіли, але вже не від страху — від злості. Там були чеки за кухню, договір на вікна, квитанції за матеріали. Багато з них вицвіли. Частину оплат робив Дмитро зі своєї картки, частину вона віддавала готівкою, не беручи розписок. Тоді вони були сім’єю. Хто в сім’ї пише розписки?
На дні коробки лежав старий мамин блокнот у коричневій обкладинці. Марія машинально відкрила його. Мама записувала туди витрати після смерті батька: комунальні платежі, ліки, продукти, кому дала в борг, у кого позичила. Дрібний рівний почерк, строгі стовпчики цифр. На останній сторінці було написано: “Маші не вірити обіцянкам без паперу. Люди змінюються не одразу, а коли їм стає вигідно.”
Марія провела пальцем по рядку. Клубок підступив до горла.
— Мамо, — прошепотіла вона. — Я не вмію так.
Мур потерся об її ногу. Вона нахилилася, взяла його на руки, хоч він був важкий і не любив ніжностей. Кіт дозволив притиснути себе до грудей. Його тепле тіло тремтіло тихим муркотінням.
— Тепер навчимося, — сказала Марія.
На роботі було гірше, ніж вона очікувала…
