Голка входила в стінку під таким кутом, що Антон не розумів, як вона не рве тканину. Марина не зшивала краї один до одного. Вона клала стібки осторонь від розриву, широко, через прокладки, двома зустрічними півколами, спершу одне, потім друге, і лише потім почала обережно стягувати, і краї зійшлися самі, без натягу, ніби їх звело зверху складене крило.
«Відсмоктувач лівіше. Ще лівіше. Тримайте там».
«Тримаю». «Не дихайте мені в поле». Хлопчик помирав у неї під руками всі ці хвилини.
І не помер. На сьомій хвилині анестезіолог сказав: «Сімдесят», — і голос у нього зірвався посеред слова. «Голку іншу дайте», — сказала Марина.
«Мені потрібна коротша й крутіша. Такої у вас немає?» «Такої немає», — сказала Світлана біля столика. «Тоді зігніть».
Світлана зігнула. Черненко стояв за два метри, біля самої стіни, руки перед собою, і дивився на її пальці. Він не сказав жодного слова за всі двадцять шість хвилин.
Він дивився так, як дивляться в темряві на людину, чий голос упізнали, а обличчя ще ні. «Вісімдесят п’ять», — сказав анестезіолог. «Тримається».
«Ще не тримається». Марина зав’язала останній вузол і підвела очі. «Антоне Павловичу, дренуйте й закривайтеся. Він ваш». «Мій?» — спитав Антон. «У протоколі буде ваше прізвище, бо ви лікар, а я ні».
Вона відступила від столу й відвернулася до стіни, бо нога нарешті зробила те, чого чекала останні пів години. Вона встигла спертися об край столика, перш ніж хтось помітив.
У коридорі біля операційної пахло мокрим бетоном.
Десь знову текла покрівля. Олег Мельник приїхав через двадцять хвилин після кінця операції. Він був невисокий, важкий, у розстебнутому пальті поверх домашнього светра.
І перше, що він зробив, увійшовши, — це зупинив рукою завідувача, який ішов йому назустріч із заготовленою фразою. «Живий?» «Живий, Олеже Степановичу. Стан тяжкий, але…» «Живий». Мельник кивнув, ніби поставив галочку. «Хто оперував?» — спитав він, дивлячись на Черненка.
Черненко вийшов із дверей операційної, знімаючи шапочку. Він устиг умитися, і обличчя в нього було втомлене рівно настільки, наскільки належить бути втомленим обличчю людини, яка щойно зробила неможливе. «Олеже Степановичу», — сказав він і взяв Мельника за плече обома руками.
«Двадцять хвилин — і ми б із вами зараз говорили про інше». «Дякую». «Не мені. Встигли, от і все». «Тобі, тобі». Мельник на секунду притулився чолом до його плеча й одразу випростався, ніби засоромився.
«Я у вертольоті сидів і рахував хвилини». «Бригада добре спрацювала», — сказав Черненко. «Молодий хірург тямущий, сестра тямуща. Провінція, а руки є». Він вимовив це голосно й щедро, і завідувач закивав, і хтось із ординаторів біля стіни теж закивав. Марина стояла за шість кроків, у дверях передопераційної, з відром у руці.
Вона поставила відро й пішла коридором до роздягальні. Черненко наздогнав її біля повороту. «Голубонько», — сказав він.
Вона зупинилася. Він дивився не в обличчя. Він дивився на її кофту.
Вона вже зняла халат, і брошка лишилася на кишені, приколота зовні, бо перевдягалася вона похапцем. Ластівка з розкинутими крилами. «Треба ж», — сказав Черненко дуже м’яко.
«А я думав, ви її загубили». Марина не відповіла. Минуло вісім років.
Він похитав головою майже з ніжністю. «Ви дуже добре сьогодні працювали, Марино Сергіївно. Справді добре. Я вам зараз скажу одну річ, як людина, яка до вас завжди ставилася краще, ніж ви думали. Ви сьогодні оперували дитину. Не асистували, не подавали, оперували. У вас немає ні сертифіката, ні акредитації, ні допуску. Є стаття, є строк. Є хлопчик, який завтра може померти від ускладнення, і тоді все це буде вже не розмова в коридорі».
«Він не помре». «Усі так думають». Черненко всміхнувся. «Ідіть додому. У протоколі буде Бондар. Вас там не було. Нікого це не зацікавить, якщо ви самі не почнете пояснювати людям, хто ви така. Ви це вже пробували. Пам’ятаєте, чим скінчилося?» Він говорив доброзичливо, тихо, трохи нахилившись, як нахиляються до літньої пацієнтки. Марина подивилася на його руки.
Рівні, доглянуті, цілком спокійні руки, які пів години тому лежали на краю рани й нічого не робили. «Ви не знали, що робити», — сказала вона. Усмішка на його обличчі не змінилася ні на міліметр.
«Пробачте?» «Ви не розгубилися, ви не знали. Ви взяли затискач, бо у вашій статті написано: “накласти затискач”. Там не написано, чому його не можна накладати в цьому місці».
«Я допишу протокол сама», — сказала Марина. «Свою частину, з прізвищем». І пішла далі коридором.
І її кульгавість було чути дуже виразно, бо в цьому коридорі більше ніхто не рухався…
