Кабінет завідувача був на другому поверсі, вікно виходило на морг, і всі жартували про це по черзі вже років двадцять. О дев’ятій ранку на його столі лежали три аркуші.
«Ви розумієте, що ви мені принесли?» — сказав він. «Розумію». «Ви принесли мені папір, у якому сестра пише, що вона виконувала хірургічну допомогу».
Він зняв окуляри й потер очі. «Ви розумієте, що я зобов’язаний це зареєструвати?» «Розумію». «А ви розумієте, що щойно я це реєструю, призначається службова перевірка? Не мною, регіональне управління охорони здоров’я, усе як належить. І там розбиратимуть не те, що ви врятували дитину, там розбиратимуть, хто пустив до столу людину без допуску. Мене, Бондаря, анестезіолога, Гриценко. Усіх».
Марина мовчала. Завідувач постукав пальцями по аркушах. «Професор Черненко сьогодні зранку телефонував Мельнику й сказав, що не відлітає, що лишиться тут до стабілізації хлопчика. Із поваги». Він подивився на неї поверх окулярів. «А ще він попросив у мене копію операційного журналу за вчора. Із поваги, треба думати». Він зітхнув, посунув до себе бланк і почав писати.
Антон наздогнав її на сходах між другим і першим.
Він був без халата, у куртці, ніби збирався йти, хоча зміна в нього тільки почалася. «Марино Сергіївно…» Вона не зупинилася. «Марино Сергіївно, стійте!» Він перегнувся через перила.
«Де ви цього навчилися?» «У медичному училищі». «Не брешіть мені!» Він збіг униз і став на сходинку нижче, так що й очі опинилися врівень. «Добре, — сказав він.
«Тоді інше. Ви вчора сказали, що в протоколі буде моє прізвище, бо я лікар, а ви ні. Я сьогодні зранку пішов дивитися, що писати в описі операції, і поліз в архів консультацій».
Він помовчав. «Ви знаєте, що вчорашня операція транслювалася?» Марина зупинилася. «Що?» «У нас із минулого року стоїть камера в першій операційній».
«Телемедицина. Програма модернізації. Консультації зі столичним центром у прямому ефірі».
«Ми її вмикаємо двічі на рік, коли приїздить перевірка, — Антон говорив дедалі швидше. — Учора її ввімкнули».
«О 19:38, за дві хвилини до розрізу. Запис пішов на сервер центру й лежить там. Його з лікарні стерти не можна: у нас доступу немає».
«Хто ввімкнув?» «У тому й річ». Він дістав телефон і повернув до неї екраном. «Заявку на консультацію подали о 19:12, ще до його прильоту».
Замовник — столичний кардіохірургічний центр. Марина дивилася на рядок і не могла відвести очей від останнього слова. Директором цього центру вісім років тому став Ігор Васильович Черненко.
«Він сам її ввімкнув», — сказав Антон. Вони стояли в закутку за ординаторською, де раніше був кабінет статистика, а тепер стояли два списані комп’ютери й коробки з історіями хвороб. Антон тримав телефон так, ніби боявся, що екран хтось побачить із коридору.
«Заявку подає сторона, що приймає», — сказав він. «Не ми. Наш апарат просто відповідає на виклик».
«О 19:12 з його центру подали заявку, а о 19:38 у нас у першій операційній сама засвітилася лампочка на камері й почався запис. Ніхто з наших навіть не знав». «Навіщо?» «Що навіщо?» «Навіщо йому запис?» Марина дивилася в стіну.
«Він летить у вертольоті до сина людини, яка його утримує. За годину він стоятиме над дитиною, яку привезли з траси. Навіщо йому в цю мить думати про камеру?» Антон відкрив рота й закрив.
«Він думав, — сказала Марина. — Він ще в повітрі думав не про хлопчика. Він думав, як це виглядатиме».
«Професор Черненко рятує сина Мельника в обласній лікарні», — повільно проказав Антон. «Прямий ефір для його ж центру. Кадри для передачі. І для конференції, і для книжки». «Тоді він ідіот». «Він не ідіот». Вона нарешті повернулася.
«Він просто жодного разу в житті не допускав, що не впорається. Йому це в голову не приходило. Ніколи».
Вони помовчали. «Тобто, — сказав Антон дуже обережно. — На сервері в столиці зараз лежать 26 хвилин, де професор Черненко відходить від столу. І де сестра шиє замість нього». «Так». «Один і той самий запис, Антоне Павловичу. Він його ховає і мене саджає. Цілком, без монтажу, з тайм-кодом». Антон поклав телефон екраном донизу на коробку з історіями й потер обличчя долонями…
