Колись Галина й Мар’яна жили в одному найманому кутку у великому місті. Галина вчилася на медичну справу, Мар’яна опановувала кухарське ремесло. Грошей їм ледь вистачало, але вони вміли радіти навіть простому чаю з хлібом, вечірнім розмовам і рідкісним вільним неділям.
Одного разу Мар’яна повернулася пізно. Щоки в неї палали, очі світилися так, ніби вона принесла з собою до кімнати ціле літо.
— Ти на себе подивися, — засміялася Галина. — Закохалася?
Мар’яна сіла на край ліжка, притисла долоні до грудей і кивнула.
— Його звати Тарас. Я йшла тротуаром, послизнулася, а він мене підхопив. Уявляєш, просто за руку втримав. Я підвела очі, хотіла подякувати, а він стоїть і усміхається. Такий гарний, що я слова забула.
— І що далі?
— Завтра зустрічаємося. Він сам попросив. У нього очі такі, ніби небо у воді відбивається.
Галина тільки похитала головою.
— Обережніше, подруго. Такі очі іноді до біди доводять.
— Пізно вже обережничати, — тихо відповіла Мар’яна. — Здається, я вже пропала.
Вона й справді пропала. Майже два роки Мар’яна і Тарас зустрічалися, поки не вирішили одружитися. Весілля було скромним, без зайвого галасу, але Мар’яна все одно плакала — не лише від щастя, а ще й від образи. Батьки Тараса не прийшли. Вони вважали, що син вартий іншої нареченої: з багатого дому, зі становищем, із вигідними зв’язками. Проста дівчина з селища, донька жінки, яка все життя пропрацювала на фермі, здавалася їм прикрою помилкою.
— Вони заспокояться, — казав Тарас молодій дружині, коли після весілля вони сиділи вдвох у маленькій кімнаті її матері. — Я не хлопчисько, сам вирішу, з ким жити. Батько сердиться, заборонив мені з’являтися в нього в господарстві, сказав, що не дасть ні копійки. Нічого. У мене освіта є, роботу знайду. Перший час поживемо в твоєї мами, а потім піднімемося.
Мар’яна гладила його по руці й вірила кожному слову.
— Мама тебе прийняла. Вона добра. А в селищі теж можна жити.
— Можна, — усміхнувся Тарас. — Хоча я ніколи не думав, що стану сільським зятем.
Вони сміялися, будували плани й були певні, що любов витримає все. Тарас сподівався колись помиритися з батьками, а Мар’яна вірила, що одного дня Богдан Семенович і Лідія Павлівна зрозуміють: вона не відбирала в них сина, а просто любила його. Але батьки Тараса чекали іншого. Вони були певні, що син утомиться від бідного життя, розчарується й повернеться сам…
