Дзвінкий удар виделки об келих обірвав мої спогади. Степан стояв біля каміна в ідеально скроєному сірому костюмі. Його обличчя трохи розчервонілося від вина, але погляд був надто твердим для людини, яка просто хотіла виголосити тост.
Кімната стихла. Сміх, шарудіння тарілок, дзенькіт приборів — усе ніби разом пішло під воду. Родичі повернулися до нього. Я теж підвела очі, чекаючи теплих слів для сина. Але Степан дивився не на Данила й не на мене. Його погляд був спрямований поверх наших голів — до дверей.
— Раз уже сьогодні такий важливий день для нашого сина, — почав він голосно, ніби виступав перед радою директорів, — я хочу відкрити правду, яку надто довго приховував.
У передпокої пролунали кроки. Підбори вдаряли по мармуровій підлозі чітко, впевнено, майже зухвало. За секунду до вітальні увійшла Валентина Лисенко — власниця дорогого салону краси в престижному старому районі. Ми іноді зустрічалися в магазині й обмінювалися ввічливими усмішками. На ній була темно-вишнева сукня, надто обтисла для родинного вечора, губи палали червоним, волосся лежало ідеальними хвилями. Від її парфумів стало тісно дихати.
Степан підійшов до неї при всіх. Узяв за руку. Притягнув до себе так природно, ніби робив це сотні разів.
— Ми з Оленою розлучаємося, — сказав він.
Чийсь келих упав на підлогу й розбився. Скалки розлетілися по мармуру, але ніхто не ворухнувся. Я почула власне дихання — коротке, хрипке.
— Степане, — я зробила крок уперед, не відчуваючи ніг. — Ти що верзеш? Ти п’яний? Це якийсь божевільний жарт?
Він усміхнувся. Я прожила поруч із ним чверть століття, але такого обличчя в нього ніколи не бачила: холодного, вдоволеного, жорстокого.
— Я тверезіший, ніж будь-коли. Документи про розлучення лежать у мене в кабінеті. Будинок оформлений на мене. Я купив його до шлюбу, тож до кінця тижня збереш речі й звільниш приміщення.
Слово «приміщення» вдарило сильніше за ляпас. Не дім. Не наше життя. Не місце, де росла дитина. Приміщення.
— За що? — голос зірвався. — Що буде з Данилом? Ти хочеш вигнати нас обох?
Валентина поклала долоню Степанові на плече й усміхнулася так солодко, що в мене по шкірі пробіг холод.
— Олено, я справді маю сказати тобі дякую. Ти стільки років доглядала мого хлопчика. Безкоштовно, старанно, з ранку до ночі. У мене тоді були обставини, і я не могла тримати дитину при собі. Степан допоміг. А ти виростила мого рідного сина в зручних умовах. Тепер Данило дорослий, освічений, відбувся в житті. Час йому повернутися до справжніх батьків.
У кімнаті ніби зник кисень. Я подивилася на неї, потім на Степана, потім на Данила. Світ хитнувся.
— Що ти сказала? — прошепотіла я. — Твого сина?
Я кинулася до Степана, вчепилася в лацкани його піджака.
— Ти сказав, що знайшов його! Ти клявся, що не знаєш, чий він! Ти змусив мене залишити роботу! Що ви влаштували?
— Прибери руки, — процідив він.
Він відштовхнув мене так різко, що я вдарилася плечем об край столу й упала. Посуд дзенькнув, хтось скрикнув, але я вже сиділа на холодній підлозі, не розуміючи, де закінчується біль тіла і починається біль серця…
