Степан поправив піджак, ніби я забруднила дорогу тканину своїм відчаєм. Він дивився на мене згори вниз без краплі збентеження.
— Фарс — це твоє життя, Олено. Данило — мій син і син Валентини. Біологічно. По крові. А ти… — він скривив губи. — Ти ж однаково не могла народити. Я дав тобі можливість відчути себе матір’ю. Замість вдячності ти влаштовуєш сцену.
У вітальні здійнявся обурений гомін. Тітка ахнула, дядько вилаявся, хтось із родичів спробував підійти до мене, але я підняла руку, не відводячи погляду від Степана.
— Ти використав мене, — сказала я тихо. — Усі ці роки.
— Я дозволив тобі жити гідно, — перебив він. — Поки я будував бізнес, ти займалася тим, що в тебе виходило. Дім, дитина, кухня, уроки. І не треба зображати жертву. Якби я не приніс немовля, ти б прожила життя порожньою жінкою без продовження.
Кожне слово входило під шкіру, як скалка. Перед очима миготіли не роки, а окремі кадри: маленький Данило з гарячкою на руках, його шкільний рюкзак, перші змагання, сльози перед операцією на апендицит, мій проданий браслет, щоб оплатити йому мовні курси, ночі, коли я прасувала його сорочки й молилася, щоб він вступив туди, куди мріяв. Усе це Степан назвав «тим, що в мене виходило».
Я підвела очі на Данила. Він стояв біля скляного столу, не рухаючись. Обличчя спокійне, майже непроникне. Не було ні розгубленості, ні шоку, ні дитячої паніки. Це налякало мене найдужче.
Степан раптом змінив тон. Розвів руки й зробив крок до нього.
— Сину, іди сюди. Усе це неприємно, але нарешті правду сказано. Твоя справжня мати поруч. Я більше не міг дивитися, як ти називаєш мамою жінку, яка не дала тобі життя. Тепер ми станемо нормальною родиною. Я, ти і Валентина.
Валентина витерла кутики очей, хоча сліз там не було.
— Даниле, мій хлопчику, — простягнула вона з театральною ніжністю. — Я стільки років чекала цього дня. Іди до мами.
Данило повільно поставив келих на стіл. Звук був негучний, але в тиші пролунав як удар. Він не пішов до них. Він розвернувся до мене, зробив кілька довгих кроків, опустився на одне коліно й обережно взяв мене за плечі.
— Вставай, мамо, — сказав він низько й твердо. — Випрями спину. Підніми голову. Перед такими людьми не падають.
Він допоміг мені підвестися, струсив із моєї блузки пил, поправив збитий рукав. Його руки були теплі, сильні, рідні.
— Ти найдостойніша жінка в цьому домі, — сказав він, не зводячи очей зі Степана. — І в тебе немає причини соромитися перед двома шматками бруду.
Степан побагровів.
— Що ти сказав? Я твій батько! Я дав тобі життя! А Валентина — твоя мати!
Данило ступив уперед і затулив мене собою.
— Слова «батько» і «мати» надто чисті для вас обох. Ви не батьки. Ви учасники оборудки, яку самі вважали геніальною…
