Він дістав телефон. Степан одразу насторожився, а Валентина сіпнулася, ніби побачила в його руці зброю.
— Три роки тому, — сказав Данило, — перед моїм від’їздом на навчання за кордон ти попросив мене забрати папери із салону Валентини. Я прийшов раніше, ніж ви очікували. Двері були прочинені. Ви говорили так голосно, що мені не довелося підслуховувати. Спочатку я хотів піти. Потім зрозумів, що мушу зберегти кожне слово.
Він натиснув на екран. У вітальні пролунав голос Валентини — м’який, вередливий, роздратований:
— Данилові вже двадцять два. Він розумний, поїде вчитися, повернеться з дипломами. Скільки ще я маю терпіти, що він називає матір’ю цю простачку? Треба забрати його, поки він не звик остаточно.
Слідом пролунав Степан. Його голос був спокійний, діловий, майже веселий:
— Не будь дурною. Хто б морочився з немовлям? Хто б бігав по лікарях, коли в нього температура? Хто б водив його до школи, робив уроки, прав, готував? Олена безплідна, тому вчепилася б у будь-яку дитину, як у диво. Я це зрозумів одразу. Вона виростила його ідеально, я спокійно будував компанію, а ти жила так, як хотіла. Коли Данило здобуде освіту і стане перспективним, ми відкриємо йому правду. Син буде готовий, труднощі позаду. Ми отримаємо дорослого спадкоємця без безсонних ночей і дитячого плачу.
Запис обірвався, але тиша після нього була ще страшнішою. Родичі ніби заціпеніли. Потім старший дядько вдарив кулаком по столу.
— Ти не людина, Степане. Ти гірший за будь-якого звіра. Дружину перетворив на безкоштовну прислугу, щоб вона ростила дитину твоєї коханки.
У кімнаті здійнявся шум. Хтось кричав на Валентину, хтось звинувачував Степана, хтось плакав. Валентина, задкуючи, відійшла до дверей. Степан кинувся до Данила, намагаючись вихопити телефон, але син легко відвів його руку.
— Так виглядає ваша кровна любов? — спитав Данило, і його голос став крижаним. — Образити жінку, яка не спала ночами поруч зі мною? Яка продала свої речі, щоб я вчився? Яка прикривала мене від усього світу, поки ви рахували вигоду? Запам’ятайте обидва: від цієї хвилини в мене немає батька на ім’я Степан Дорошенко і немає матері на ім’я Валентина Лисенко. Моя родина — Олена Коваленко. Моя єдина мати стоїть за моєю спиною.
— Тоді забирайтеся обоє! — заревів Степан. — Я припиню будь-яку підтримку. Будинок мій, гроші мої, компанія моя. Подивимося, як ви проживете на самих лише гарних словах.
— А хто сказав, що будинок ваш? — пролунав біля входу спокійний чоловічий голос.
Усі повернулися. На порозі стояв Остап Левченко, адвокат і давній друг мого покійного батька. У руках він тримав шкіряний портфель. Його поява була такою несподіваною, що я на мить забула дихати…
