Дорогою вони розговорилися так легко, ніби були знайомі не десять хвилин, а кілька місяців. Олеся виявилася першокурсницею. Вона жила з батьком, а мати, як вона сказала, пішла з родини, коли дівчинці не було й двох років. Мар’яна чекала почути в її голосі гіркоту, але Олеся говорила про це спокійно, навіть трохи втомлено, ніби давно звикла до цієї історії й переказувала її радше для порядку.
— Тато спочатку, мабуть, переживав, — сказала вона, крокуючи поруч із Мар’яною. — Але недовго. Потім у нього з’являлися жінки. Красиві, галасливі, іноді дуже ласкаві до мене. Тільки жодна не затримувалася. Усі хотіли стати господинями в домі, а тато щоразу казав, що єдина головна дівчинка в його житті — це я. Решта, мовляв, для настрою.
— А чим він займається?
— Він програміст. У нього своя фірма, вони розробляють програмне забезпечення. Тому він і вирішив, що я теж маю йти цим шляхом.
— А ти сама не хотіла?
Олеся зітхнула так виразно, що відповідь стала зрозумілою ще до слів.
— Я мріяла про дизайн. Могла годинами малювати інтер’єри, добирати кольори, переставляти меблі в кімнаті, аж поки тато хапався за голову. Він сказав: «Хочеш дизайн — будеш вебдизайнеркою, це хоча б поруч із нормальною професією». Так я й опинилася тут. Тільки швидко зрозуміла, що код і я — істоти з різних світів.
— І як ти тоді вчишся?
— Як багато хто, хто прийшов не з любові, а через чуже рішення. Лекції зубрю, курсові замовляю, десь прошу допомоги, десь викручуюся. — Олеся кинула на неї тривожний погляд. — Засуджуєш?
— Ні. Ти ж не сама себе туди загнала.
Олеся помітно розслабилася. А коли вони зайшли до її квартири, Мар’яна на кілька секунд забула і про іспит, і про втому, і про те, що вдома на неї чекає мама. Квартира була простора, світла, продумана до дрібниць. Жодної показної розкоші, нічого випадкового: теплі відтінки, зручні меблі, легкі штори, незвичайні світильники, полиці з книжками й декоративними дрібничками. Усе виглядало не як дорога картинка з журналу, а як місце, де справді хочеться жити.
— Подобається? — з гордістю спитала Олеся, помітивши її погляд.
— Дуже. Дизайнер у вас явно працював із душею.
— Це я. — Олеся розправила плечі. — Ми купили квартиру вже після мого вступу, і тато дозволив мені її оформити. Сказав, що раз я все одно страждаю за своїми кольорами й диванами, то нехай хоч дім від цього виграє.
— І після такого він досі впевнений, що тобі місце серед програмістів?
— Упевнений. Тато взагалі рідко сумнівається у своїх рішеннях.
Займатися вони почали за великим столом у вітальні. Мар’яна швидко зрозуміла, що Олеся не безнадійна. Вона просто боялася предмета й заздалегідь закривалася від усього, що звучало надто складно. Варто було пояснити їй тему не сухими визначеннями, а простими зв’язками й зрозумілими прикладами, як вона починала кивати, ставити запитання й навіть сперечатися. Години летіли непомітно.
Телефон задзвонив, коли за вікном уже стемніло.
— Доню, ти де? — голос мами звучав спокійно, але в ньому вгадувалася тривога.
Мар’яна глянула на екран, потім на годинник і ахнула.
— Мам, я недалеко, правда. Уже біжу.
Олеся провела її до передпокою. Поки Мар’яна поспіхом застібала туфлі, вони домовлялися про наступне заняття: завтра після обіду, потім ще ввечері, потім щодня до перездачі. У цей момент двері відчинилися.
До передпокою зайшов чоловік, і Мар’яна на мить перестала розуміти, де перебуває. Високий, широкоплечий, з упевненою поставою і спокійним обличчям, він ніби заповнив собою весь простір. Темне волосся, легка щетина, уважні зелені очі — усе в ньому було дорослим, зібраним, небезпечно привабливим. Мар’яна відчула, як у неї перехопило подих, а думки розсипалися, ніби хтось різко струснув їх.
— Це мій тато, — долинув до неї голос Олесі.
Мар’яна змусила себе повернутися в реальність.
— Тату, знайомся, це Мар’яна. Вона мені допомагає.
— Дуже приємно, — промовила Мар’яна, і власний голос видався їй чужим.
Чоловік затримав на ній погляд трохи довше, ніж вимагала ввічливість.
— Богдан Романович, — відрекомендувався він. — Уже пізно. Вам викликати машину?
— Дякую, не треба. Я живу недалеко.
— Тату, проведи її, — відразу попросила Олеся. — Справді вже пізно.
Мар’яна почала відмовлятися, але Богдан Романович уже відчинив двері й м’яко торкнувся її ліктя, запрошуючи вийти. Від цього майже невагомого дотику в неї по шкірі пробіг тремтливий струм, і вона сама не зрозуміла, що за мить до того перестала дихати…
