Надворі було тепло, але Мар’яні здавалося, що повітря стало щільнішим. Вони йшли поруч, і вона гостро відчувала кожен рух чоловіка. Його кроки були розміреними, голос — низьким і спокійним, а запитання — звичайними: давно вона вчиться, на якому курсі, як познайомилася з Олесею. Але від кожної фрази в Мар’яни частішало серце.
— Отже, ви тепер нова подруга моєї доньки? — спитав Богдан Романович.
— Ми сьогодні познайомилися, — відповіла вона. — Просто я побачила, що їй зле, і запропонувала допомогти.
— Радий це чути. Олеся не надто легко сходиться з людьми. Їй, мабуть, бракує таких знайомств.
— Сподіваюся, ви ще не раз будете в нас, Мар’яно.
Він узяв її руку й легко торкнувся губами пальців. Жест був майже старомодним, але від того не менш приголомшливим. Мар’яна не встигла відповісти. Богдан Романович розвернувся й пішов, а вона ще довго стояла біля під’їзду, не наважуючись піднятися додому.
Наступного дня Богдан намагався працювати, як завжди, але думки вперто поверталися до дівчини, яку донька привела в дім. Він сидів перед екраном, дивився на рядки коду, на звіти, на листи від партнерів — і нічого не бачив. Перед очима поставало обличчя Мар’яни, її розгублений погляд у передпокої, ніжний овал обличчя, тонка рука в його долоні.
Мар’яна нагадувала йому одну жінку. Не повністю, не рисами один в один, а чимось невловним: поворотом голови, м’якістю рухів, тим, як вона слухала, трохи нахиляючись уперед. Колись давно Богдан кохав так сильно, що після того кохання в ньому ніби вигоріло місце для всіх наступних почуттів. Він намагався жити, намагався будувати стосунки, навіть одружився. Але щоразу, обираючи жінку, мимоволі шукав у ній тінь тієї першої, втраченої.
Одного вечора вона визирнула у вікно саме в той момент, коли Мар’яна зупинилася біля під’їзду з чоловіком. Чоловік стояв близько, говорив щось неголосно, а донька дивилася на нього не так, як дивляться на випадкового знайомого. Олеся Ярославівна відчула неприємний холодок під серцем. Вона дочекалася, поки двері квартири відчиняться, і зустріла Мар’яну в передпокої.
— Сонечко, ти нічого не хочеш мені розповісти?
Мар’яна зняла сумку, завмерла й надто швидко відповіла:
— Про що?
— Про чоловіка, який тебе проводжав. Я бачила вас із вікна.
— Це батько Олесі, моєї нової знайомої, — сказала вона нарешті. — Богдан Романович.
Олеся Ярославівна повільно сіла на диван і жестом покликала доньку поруч.
— Ти в нього закохалася?
— Не знаю, — чесно відповіла Мар’яна. — Мене до нього тягне. Дуже. І водночас я ніби лякаюся. Не його, мабуть, а того, що все це неправильно.
— Він одружений?
— Ні. Олеся казала, що вони живуть удвох.
— Люба, я не вирішуватиму за тебе, що тобі відчувати. Тільки прошу: не поспішай. Старший чоловік може здаватися надійним просто тому, що він упевнено тримається. Дивися не на слова й красиві жести, а на вчинки. Нехай він проявить себе.
Мар’яна кивнула, хоча всередині все одно палало вперте бажання побачити Богдана знову. Їй хотілося вірити, що мама помиляється у своїй обережності. Хотілося, щоб його погляд означав саме те, що вона вже встигла собі нафантазувати, і від цієї надії ставало страшно…
