Сама Олеся помітила те, що Мар’яна намагалася приховати, ще раніше. Після чергового заняття вона довго крутила в руках олівець, потім раптом усміхнулася й сказала:
— Мені здається, тато дивиться на тебе зовсім не як на мою подругу.
Мар’яна миттю почервоніла.
— Не вигадуй.
— Я не вигадую. Я його знаю. Коли жінка йому нецікава, він навіть ввічливим буває якось ліниво. А з тобою він увесь збирається, ніби перед важливою зустріччю.
— Олесю, годі.
— Гаразд, не злись. Я не проти, правда. Тільки мушу попередити: тато людина непостійна. Жінки поруч із ним довго не затримуються. Він уміє зачаровувати, але надовго його зазвичай не вистачає.
— Мені байдуже, як він ставиться до жінок, — надто різко відповіла Мар’яна. — Я до нього нічого такого не відчуваю.
Олеся подивилася на неї з м’якою насмішкою, але сперечатися не стала. Вона накрила долонею руку подруги.
— Добре. Припустімо, мені здалося.
У день перездачі Мар’яна прийшла до навчального корпусу заздалегідь. Вона ходила перед входом, дивилася на годинник і почувалася так, ніби іспит складати доведеться їй самій. Олеся затримувалася. Хвилини тягнулися болісно довго. Нарешті двері розчинилися, і подруга вибігла на вулицю з таким обличчям, що все стало ясно без слів.
— Склала! — закричала вона й кинулася Мар’яні на шию. — Мар’яночко, я склала!
Вона схопила її за руки й закружляла просто біля сходів. Мар’яна сміялася, намагаючись утримати рівновагу.
— Усе, усе, відпусти, а то я зараз сама впаду й вимагатиму перездачу з ходьби.
— Треба відсвяткувати! Я купую морозиво, тістечка, що хочеш!
— Для початку перевдягнися. Ти в цьому костюмі зараз розплавишся.
— Тоді до мене на хвилинку, а потім гуляти.
Вони вбігли до квартири веселі, галасливі, усе ще перебиваючи одна одну. Але радість урвалася відразу: Богдан Романович сидів у вітальні. З його обличчя було видно, що чекав він не для того, щоб вітати.
— Тату? — Олеся зупинилася на порозі. — Ти чому не на роботі?
— Чому ти не сказала, що провалила сесію?
Його голос був рівний, але від цієї рівності Олеся зблідла.
— Я вже склала. Справді. Сьогодні.
— Сьогодні, — повторив він. — А до цього ти збиралася мовчати?
Мар’яна відчула, як усередині піднімається обурення. Вона ступила вперед, хоча розуміла, що втручається в чужу сімейну розмову.
— Богдане Романовичу, а вам не здається, що дивно вимагати від людини любові до предмета тільки тому, що ви так вирішили? Олеся не хоче бути програмісткою. Їй важко не тому, що вона лінива, а тому, що це не її.
Він повернувся до неї різко, уже готовий поставити зухвалу подругу доньки на місце. Але слова застрягли. Перед ним стояла Мар’яна — схвильована, з палаючими очима, з прочиненими від обурення губами. І на секунду Богдан побачив не її, а іншу дівчину багато років тому. Ту, яка колись так само дивилася на нього — скривджено, гордо й болісно.
Він опанував себе, але вийшло холодно:
— Отже, ви не просто подруга. Ви займалися з моєю донькою як репетиторка. Дякую за працю. Скільки я вам винен?
Мар’яна зблідла від образи. Не сказавши ні слова, вона розвернулася й вийшла з квартири. Двері грюкнули з таким звуком, ніби поставили крапку.
Богдан схопився майже відразу.
— Мар’яно!
Він вибіг слідом, але надворі її вже не було видно. Кілька секунд він розгублено озирався, потім тихо, майже беззвучно промовив:
— Пробач.
Коли він повернувся, Олеся стояла посеред вітальні й дивилася на нього так, як ніколи раніше.
— Тату, як ти міг? Вона допомагала мені просто тому, що добра. А ти… ти все зіпсував.
Вона пішла до своєї кімнати й зачинила двері. За дверима почулися схлипування. Богдан хотів постукати, але рука опустилася. Уперше за довгий час він ясно побачив: між ним і донькою давно виросла стіна, а він був надто зайнятий собою й роботою, щоб помітити її…
