Причина його різкого повернення додому була проста: старий знайомий із навчального закладу між іншим спитав, чи розібралася Олеся з перездачею. Богдан почав розпитувати й почув більше, ніж очікував: донька насилу тягнула програму, останню перевірку провалила і тепер займалася з однією з найкращих студенток — Мар’яною Левченко.
Богдан підійшов до дверей доньчиної кімнати й постукав.
— Олесю, відчини. Нам треба поговорити.
За дверима стало тихо. Потім клацнув замок. Двері прочинилися зовсім трохи, але Богданові вистачило й цього.
— Я був неправий, — сказав він. — У всьому. Не лише сьогодні.
Олеся дивилася насторожено, ніби чекала підступу.
— Ходімо до вітальні. Давай хоч раз поговоримо нормально.
— Я змусив тебе вчитися там, де тобі погано. Вирішив, що краще знаю, як має скластися твоє життя. Це була помилка. Якщо ти хочеш піти в дизайн — іди. Переведемося, вступимо заново, знайдемо місце, де ти займатимешся своєю справою.
Олеся підвела на нього очі, і в них майнуло таке недовірливе щастя, що Богданові стало боляче.
— Справді?
— Справді.
— Можна я сама все дізнаюся? Документи, вимоги, строки… Я хочу сама.
— Можна. Тільки пообіцяй, що якщо знадобиться допомога, ти не мовчатимеш.
— Обіцяю, тату.
— І ще, — сказав Богдан, коли вона трохи заспокоїлася. — Як мені помиритися з Мар’яною?
Олеся відразу пожвавішала.
— То вона тобі все-таки подобається?
Він усміхнувся, але вийшло сумно.
— Ти вже доросла, отже, заслуговуєш на чесну відповідь. Коли я був майже твого віку, я кохав одну дівчину. Сильно, до нестями. Ми були певні, що після навчання одружимося, що все вже вирішено. Мені здавалося, вона кохає мене так само.
— Перед випускним я побачив її з молодим військовим. Вона обіймала його. Я нічого не став з’ясовувати. Спалахнув, поліз у бійку, потім поїхав. Вона намагалася щось пояснити, але я не слухав. Вирішив, що мене зрадили. Відтоді… — він провів долонею по обличчю. — Відтоді я все життя шукав її в інших жінках.
— І моя мама була схожа на неї? — тихо спитала Олеся.
— Так. Я одружився не тому, що не поважав твою маму. Вона була хорошою. Просто я не зумів покохати її так, як мав би. Вона це відчувала. Потім пішла. А я, замість того щоб стати тобі нормальним батьком, сховався в роботі. Пробач.
Олеся похитала головою.
— Я не вважаю, що ти мене покинув. Ти був поруч. Незграбно, по-своєму, іноді нерозумно, але поруч. А мама пішла зовсім.
— Мар’яна нагадує тобі ту дівчину? — спитала Олеся.
— Так. Не лише обличчям. Радше рухами, голосом, тим, як дивиться. Але вона надто молода. Я не маю права плутати її з минулим.
Олеся замислилася, потім ляснула долонями по колінах.
— Запросимо її на вечерю. Ти вибачишся. Я теж вибачуся за все, хоча я ніби й ні до чого. І її маму покличемо. Будемо знайомитися родинами.
— Гарна думка. Її батько теж прийде?
— У неї немає батька. Він помер, коли вона була зовсім маленька. Вона живе з мамою.
Богдан кивнув.
— Отже, запросимо маму. Я хочу, щоб усе було правильно…
