Життя без прикрасУранці Мар’яну розбудив дзвінок. Вона глянула на екран: номер був незнайомий. Сонна тривога миттю змінилася дивним передчуттям.
— Алло?
— Мар’яно? Це Богдан Романович.
Серце сіпнулося так різко, що вона сіла на ліжку.
— Так, я слухаю.
Вона намагалася говорити рівно, майже холодно, але голос усе одно видав її напруження.
— Я хотів вибачитися за вчорашнє. Я був грубий і несправедливий. Ви допомагали Олесі від щирого серця, а я дозволив собі образливе припущення.
— Не варто, — сказала вона. — Усе вже минуло.
— Варто. Я образив вас. І мені неприємно думати, що через мою дурість ви можете перестати спілкуватися з Олесею. Вона дуже дорожить вами.
— Я теж дорожу нею.
— Тоді дозвольте мені загладити провину. Сьогодні ввечері ми запрошуємо вас повечеряти з нами в ресторані.
Мар’яну на секунду захлиснула радість. Вона вже майже сказала «так», але Богдан продовжив:
— І, якщо ваша мама погодиться, будемо раді бачити й її. Олеся запропонувала познайомитися родинами.
— Я спитаю в неї, — промовила вона. — Думаю, вона не буде проти.
Не встигла Мар’яна остаточно заплутатися в думках, як у двері подзвонили. Поки вона накидала халат, мама вже відчинила.
— Олесю Ярославівно, доброго дня! Мар’яна вдома? — почула вона швидкий схвильований голос.
— Ще спить, здається. Зараз покличу.
— Не треба, мам, я вже встала, — Мар’яна вийшла до передпокою.
Молода Олеся стояла на порозі з винуватим і водночас радісним обличчям.
— Привіт. Пробач нас. І мене, і тата.
— Тобі нема за що вибачатися. А твій тато вже дзвонив.
— Уже? — Олеся здивовано розплющила очі. — Запросив?
Мар’яна кивнула.
— І ти підеш?
Вона кивнула знову.
— А мама?
— Маму я ще не встигла спитати.
— Про що спитати? — з кухні визирнула Олеся Ярославівна. — Дівчата, спочатку руки мийте й до столу. Усі серйозні розмови краще йдуть із чаєм.
За кілька хвилин вони вже сиділи на кухні. На тарілці лежали гарячі млинці, пахло маслом і ягідним варенням. Молода Олеся, ледве дочекавшись слушної миті, урочисто промовила:
— Олесю Ярославівно, мій тато запрошує вас і Мар’яну сьогодні ввечері до ресторану. Хоче відзначити мою перездачу й вибачитися.
— Чому б і ні? Підемо.
— Мам, ти справді хочеш іти?
Олеся Ярославівна уважно подивилася на доньку.
— А ти проти?
— Ні. Просто… це той самий чоловік.
— Я зрозуміла.
— Мені здається, він не сприймає мене як жінку. Хоча іноді дивиться так, що я вже нічого не розумію.
Мати обійняла її за плечі.
— Ти ще дуже недосвідчена, люба. Давай зробимо простіше. Сьогодні я подивлюся на нього збоку. Не як суворий суддя, а як жінка, яка прожила трохи більше за тебе. Якщо відчую небезпеку — скажу. Якщо побачу щось хороше — теж не приховаю.
— І ти не сміятимешся?
— З твоїх почуттів? Ніколи.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.