Уранці Мар’яну розбудив дзвінок. Вона глянула на екран: номер був незнайомий. Сонна тривога миттю змінилася дивним передчуттям.
— Алло?
— Мар’яно? Це Богдан Романович.
Серце сіпнулося так різко, що вона сіла на ліжку.
— Так, я слухаю.
Вона намагалася говорити рівно, майже холодно, але голос усе одно видав її напруження.
— Я хотів вибачитися за вчорашнє. Я був грубий і несправедливий. Ви допомагали Олесі від щирого серця, а я дозволив собі образливе припущення.
— Не варто, — сказала вона. — Усе вже минуло.
— Варто. Я образив вас. І мені неприємно думати, що через мою дурість ви можете перестати спілкуватися з Олесею. Вона дуже дорожить вами.
— Я теж дорожу нею.
— Тоді дозвольте мені загладити провину. Сьогодні ввечері ми запрошуємо вас повечеряти з нами в ресторані.
Мар’яну на секунду захлиснула радість. Вона вже майже сказала «так», але Богдан продовжив:
— І, якщо ваша мама погодиться, будемо раді бачити й її. Олеся запропонувала познайомитися родинами.
— Я спитаю в неї, — промовила вона. — Думаю, вона не буде проти.
Не встигла Мар’яна остаточно заплутатися в думках, як у двері подзвонили. Поки вона накидала халат, мама вже відчинила.
— Олесю Ярославівно, доброго дня! Мар’яна вдома? — почула вона швидкий схвильований голос.
— Ще спить, здається. Зараз покличу.
— Не треба, мам, я вже встала, — Мар’яна вийшла до передпокою.
Молода Олеся стояла на порозі з винуватим і водночас радісним обличчям.
— Привіт. Пробач нас. І мене, і тата.
— Тобі нема за що вибачатися. А твій тато вже дзвонив.
— Уже? — Олеся здивовано розплющила очі. — Запросив?
Мар’яна кивнула.
— І ти підеш?
Вона кивнула знову.
— А мама?
— Маму я ще не встигла спитати.
— Про що спитати? — з кухні визирнула Олеся Ярославівна. — Дівчата, спочатку руки мийте й до столу. Усі серйозні розмови краще йдуть із чаєм.
За кілька хвилин вони вже сиділи на кухні. На тарілці лежали гарячі млинці, пахло маслом і ягідним варенням. Молода Олеся, ледве дочекавшись слушної миті, урочисто промовила:
— Олесю Ярославівно, мій тато запрошує вас і Мар’яну сьогодні ввечері до ресторану. Хоче відзначити мою перездачу й вибачитися.
— Чому б і ні? Підемо.
— Мам, ти справді хочеш іти?
Олеся Ярославівна уважно подивилася на доньку.
— А ти проти?
— Ні. Просто… це той самий чоловік.
— Я зрозуміла.
— Мені здається, він не сприймає мене як жінку. Хоча іноді дивиться так, що я вже нічого не розумію.
Мати обійняла її за плечі.
— Ти ще дуже недосвідчена, люба. Давай зробимо простіше. Сьогодні я подивлюся на нього збоку. Не як суворий суддя, а як жінка, яка прожила трохи більше за тебе. Якщо відчую небезпеку — скажу. Якщо побачу щось хороше — теж не приховаю.
— І ти не сміятимешся?
— З твоїх почуттів? Ніколи.
Мар’яна на секунду притулилася до неї, вдячна за те, що мама не стала забороняти, тиснути чи лякати. Їй здавалося, що вечір має багато чого прояснити. Вона ще не знала, що ця вечеря відчинить двері не в майбутнє, яке вона собі вигадала, а в минуле, про яке ніхто в їхній маленькій родині давно не говорив…
