— Ти їдь, — сказала вона доньці. — Я швидко розберуся й під’їду. Попередь, що затримаюся.
Мар’яна приїхала до ресторану першою зі своєї родини. Богдан Романович і молода Олеся вже сиділи за столиком. Коли вона зайшла до зали, Богдан підвів голову — і на кілька секунд забув про все. Вона була напрочуд гарна: не зухвало, не навмисне, а тією природною свіжістю, перед якою безглуздо вдавати байдужість. Він помітив, що на неї озирнулися кілька чоловіків за сусідніми столиками, і це несподівано зачепило його.
— Ви прекрасні, Мар’яно, — сказав він, коли вона підійшла. Голос прозвучав трохи хрипко.
— Дякую, — вона знітилася й сіла поруч з Олесею. — Мама просила вибачитися, вона трохи затримається. Їй довелося заїхати до клієнтки.
— Нічого страшного, почекаємо або почнемо з легкого, як вам зручніше.
Вони замовили закуски. Богдан розлив по келихах шампанське й, піднімаючи свій келих, подивився спершу на доньку, потім на Мар’яну.
— Я хочу сказати кілька слів. Олесю, вітаю тебе із закритою сесією. І обіцяю, що більше не робитиму вигляду, ніби твої бажання — прикра перешкода моїм планам. Мар’яно, дякую вам за допомогу. І пробачте мені ще раз. Я повівся некрасиво.
— Давайте вже забудемо, — м’яко сказала Мар’яна. — Головне, що Олеся склала.
— Головне, що я скоро піду туди, де мене не мучитимуть системним програмним забезпеченням, — радісно вставила Олеся.
Потім він машинально обвів поглядом залу — і світ раптом провалився в тишу.
До їхнього столика йшла жінка. Струнка, спокійна, з тим самим поворотом голови, який він пам’ятав двадцять років. Волосся було вкладене інакше, в обличчі з’явилася доросла стриманість, але це була вона. Не схожа. Не така, що нагадує. Саме вона.
Богдан відчув, як серце ніби зупинилося, а потім забилося з такою силою, що стало боляче. Він не відразу зрозумів, що й далі сидить із келихом у руці. Перед ним ожило минуле, яке він вважав похованим назавжди.
Мар’яна підвелася назустріч жінці.
— Мам, ми тут. Знайомтеся, Богдан Романович, це моя мама, Олеся Ярославівна.
Молода Олеся радісно схопилася:
— Добрий вечір, Олесю Ярославівно!
Жінка кивнула їй, але її погляд був прикутий до Богдана. В очах майнуло таке саме потрясіння, тільки Олеся впоралася із собою швидше. Вона простягнула руку.
— Дуже приємно.
Голос прозвучав рівно, майже прохолодно. Богдан торкнувся її пальців і зрозумів, що долоня в нього холодна.
— Взаємно, — промовив він.
Їм довелося грати знайомство. Говорити про погоду, навчання, плани Олесі, замовлення Олесі Ярославівни, про те, як важко буває вмовити доньку відпочивати. Дівчата сміялися, сперечалися про десерти, ділилися враженнями, а двоє дорослих сиділи навпроти одне одного й думали зовсім не про те, що вимовляли вголос. Між ними лежало двадцять років мовчання, і це мовчання ставало дедалі важчим…
