Перед десертом Мар’яна відклала серветку й підвелася.
— Вибачте, я ненадовго. Олесю, підеш зі мною?
Молода Олеся відразу схопилася.
— Звісно.
— Мамо?
Олеся Ярославівна похитала головою.
— Я залишуся.
— Ти стала ще красивішою, — сказав він нарешті тихо.
— Дякую.
— Ніколи б не подумав, що ми зустрінемося так.
— Я теж не планувала.
— Що в тебе з моєю донькою? — раптом спитала вона.
Богдан кліпнув, не відразу зрозумівши сенс запитання.
— Нічого. Вона подруга Олесі. Допомагала їй із навчанням.
— Нехай так і залишається. Я прошу тебе триматися від Мар’яни подалі.
— Ти вирішила розпоряджатися і моїм життям теж?
— Я розпоряджаюся життям своєї доньки рівно настільки, наскільки зобов’язана її захистити.
— Від мене?
— Від дорослого чоловіка, який уміє красиво дивитися на юних дівчат і надто добре знає, яке враження справляє.
— Олесю, не перегинай.
— Я не перегинаю. Мар’яна довірлива. Вона сильна, розумна, але в таких речах іще зовсім юна. І я не дозволю тобі гратися з нею.
— Цікаво чути це від тебе, — холодно сказав Богдан. — Особливо після того, як ти колись сама вирішила, що можеш розтоптати все між нами.
Олеся зблідла, але не відвела очей.
— Ти досі так нічого й не зрозумів.
— Я бачив достатньо.
Вона різко підвелася, поклала на стіл кілька купюр і нахилилася до нього.
— Передай Мар’яні, що мені терміново довелося поїхати до клієнтки. І скажи, що я чекаю на неї вдома за годину.
— Олесю…
— А де мама? — спитала Мар’яна, повернувшись із молодою Олесею.
Богдан змусив себе говорити спокійно.
— Їй зателефонували по роботі. Вона просила передати, що чекає на тебе вдома за годину.
Мар’яна прийшла додому в піднесеному настрої. Навіть те, що мама поїхала, не зіпсувало їй вечора. Вона скинула туфлі й зазирнула до вітальні.
— Мам, ти вдома?
— Так, дорога.
Олеся Ярославівна сиділа на дивані в домашньому одязі. Обличчя в неї було спокійне, майже надто спокійне.
— Як усе минуло? — спитала вона.
— Добре. Шкода, що ти поїхала. Десерт був приголомшливий.
— Якось іще спробую. Перевдягайся, потім вип’ємо чаю.
На кухні Мар’яна не витримала:
— Ну як він тобі?
Мати зробила ковток чаю, ніби вигравала кілька секунд.
— Я розумію, чому він тобі сподобався. Богдан — красивий чоловік. Упевнений, дорослий, уміє триматися. Поруч із такими дівчатам часто здається, що вони знайшли опору.
— Але?
— Але саме це мене й насторожує. Для нього ти завжди будеш надто молодою. Він може слухати тебе на початку, щоб сподобатися, але потім його досвід і звичка вирішувати за інших стануть важливішими за твій голос.
— Ти зрозуміла це за один вечір?
— За один вечір інколи видно більше, ніж хочеться. Ми трохи поговорили, поки вас не було.
Мар’яна насупилася.
— Ти не хочеш, щоб я з ним спілкувалася?
Олеся Ярославівна не стала брехати.
— Я не хочу, щоб ти пов’язувала серце з чоловіком, який може зробити тобі боляче. Була б ти легковажною й розважливою, я б менше переживала. Але ти не така. Ти все приймаєш глибоко.
Мар’яна опустила погляд у чашку. Радість вечора ніби потьмяніла.
— Отже, ти проти.
— Я за тебе. Завжди. І саме тому прошу: відступи, поки не пізно.
Донька мовчала. Олеся Ярославівна бачила, що її слова влучили в ціль, і їй стало водночас легше й болючіше. Вона захистила Мар’яну — чи лише втрутилася в те, що доля все одно змусить їх усіх прожити до кінця? Відповіді в неї не було…
