Богдан тієї ночі майже не спав. Він лягав, вставав, відчиняв вікно, знову зачиняв, пив воду й намагався переконати себе, що ранок усе розставить по місцях. Але думки ходили по колу. Олеся. Мар’яна. Двадцять років. Та стара образа, яку він носив як доказ своєї правоти, раптом стала схожою на іржавий замок, за яким ховалася не правда, а боягузтво.
Богдан був певен, що бачив зраду. Олеся стояла поруч із молодим чоловіком у формі, обіймала його, усміхалася крізь сльози. Його ніби засліпило. Він не спитав, хто це. Не дочекався пояснень. Побився, наговорив страшного, пішов, а після випускного поїхав. Гордість тоді здавалася йому єдиним захистом.
Потім думка перескочила на Мар’яну. Вона схожа на Олесю — надто схожа. Не лише голосом і рухом рук. Вік. Двадцять років. Скільки років минуло від їхнього розставання? Він сів на ліжку так різко, ніби його штовхнули.
— Ні, — прошепотів він. — Не може бути.
Але чому не може? Якщо Олеся тоді була вагітна… Якщо намагалася сказати, а він не слухав… Якщо Мар’яна — не просто донька його першого кохання, а його донька?
Богдан підвівся й пішов до кімнати Олесі. Донька спала, телефон лежав на тумбочці. Він узяв його майже машинально, встигнувши лише подумати, що чинить негарно. Контакти відкрилися без пароля. Номер матері Мар’яни був записаний просто: «Олеся Ярославівна».
Повернувшись до себе, Богдан довго дивився на цифри, перш ніж натиснути виклик. Була глибока ніч. Олеся відповіла не відразу.
— Що сталося? — її голос був насторожений.
— Тільки чесно. Мар’яна моя донька?
На тому кінці лінії стало тихо. Ця тиша тривала так довго, що Богдан устиг почути власне дихання.
— Твоя, — сказала Олеся нарешті.
Він заплющив очі. У ньому водночас щось обвалилося й щось ожило.
— Нам треба зустрітися.
— Сьогодні після обіду. У тому самому ресторані.
Ранок видався спекотним. Мар’яна, нічого не знаючи, вбігла на кухню вже зібрана.
— Мам, ми з Олесею хочемо поїхати скупатися. Поїхали з нами.
— Дякую, люба, але в мене справи.
— У таку погоду думати про справи — злочин.
— Згодна. Але справа важлива.
Мар’яна зупинилася.
— Це пов’язано зі вчорашнім? Із тим, що ти пішла?
Олеся Ярославівна змусила себе усміхнутися.
— Не тривожся. Усе нормально. Потім я тобі розповім.
До ресторану Олеся приїхала точно в призначений час. Богдан уже чекав. Він підвівся їй назустріч, але вона лише кивнула й сіла навпроти.
— Що будеш? — спитав він.
— Каву.
Вони мовчки дочекалися офіціанта. Коли чашку поставили перед нею, Богдан нахилився вперед.
— Отже, у нас є донька…
