— Не хвилюйся, вона не знає, — спокійно відповіла Олеся. — І я не збираюся використовувати її проти тебе.
Богдан усміхнувся без радості.
— Дивовижно, якої ти про мене думки.
— Я просто виходжу з того, що ти багато років жив без неї й чудово обходився.
— Бо не знав! — він сказав це тихіше, ніж хотів, але в голосі все одно прорізався біль. — Чому ти не сказала?
Олеся поставила чашку на блюдце.
— Я намагалася.
— Коли? Того вечора, коли я застав тебе на шиї в іншого?
— Ти знову за своє.
— А що я мав думати?
— Може, спитати. Один раз. Одним нормальним людським запитанням.
Богдан стиснув пальці на краю столу.
— У тебе був час знайти мене потім.
— Був. А ще в мене було дев’ятнадцять років, майже двадцять, щоб зрозуміти: я не хочу будувати життя з людиною, яка спершу виносить вирок, а потім, можливо, слухає. Я носила під серцем дитину й не збиралася бігати за тобою, доводячи свою невинність.
— Якби я знав про вагітність, я б залишився.
— Саме тому я рада, що ти не знав.
Він підвів на неї приголомшений погляд.
— Що?
— Мені не потрібен був чоловік із почуття обов’язку. Не потрібен доброчинець, який щоранку пам’ятає, що пожертвував собою заради дитини.
— Ти думаєш, я б так жив?
— Я не знаю. Я знала тільки одне: ти мені не повірив. І цього вистачило.
Вони дивилися одне на одного через стіл, ніби між ними знову стояли ті юні, горді, скривджені двоє. Богдан першим відвів погляд.
— Я кохав тебе, — сказав він глухо. — Ти навіть не уявляєш, як.
Олеся повільно підвелася.
— Якби кохав, дізнався б, кого я обіймала.
Він теж встав.
— І хто ж це був?
— Мій дядько. Молодший брат мами. Він був старший за мене всього на кілька років. Ми росли майже як ровесники. Потім він пішов служити, довго не приїздив, а того дня повернувся несподівано. Я плакала від радості, Богдане. А ти побачив те, що хотів побачити.
Його обличчя змінилося. Злість зникла, лишивши порожнечу. Олеся взяла сумку.
— Мар’яні не треба знати про вашу спорідненість. Запізно грати в щасливого батька.
Вона рушила до виходу. Богдан не відразу зміг зрушити з місця. У голові дзвеніло: дядько. Не коханець. Не зрада. Дядько. Одне недомовлене слово, одне не поставлене запитання, один спалах ревнощів — і двадцять років життя пішли чужою дорогою.
Він кинув гроші на стіл і вийшов слідом. Олесі вже не було біля ресторану, але Богдан знав, де вона живе. Він ішов швидко, майже не розбираючи дороги, і наздогнав її біля під’їзду.
— Олесю!
Вона обернулася, але він уже взяв її за руку. У її погляді з’явилося попередження. Богдан одразу відпустив.
— Пробач. Я не мав хапати тебе. І не мав тоді… нічого з того, що зробив.
— Це давно минуло.
— Для тебе, може, й так. Для мене, як з’ясувалося, ні.
— Богдане, не треба. Ми дорослі люди. У нас доньки. Будь-яка спроба щось виправити підніме надто багато запитань.
— А що поганого в запитаннях? Що поганого в тому, що в Мар’яни з’явиться батько, а в Олесі — сестра?
— Не наближайся, — сказала вона, але голос прозвучав не так твердо, як хотілося.
Богдан дивився на неї, і час ніби зсунувся. Перед ним була не жінка, яка сама виростила його доньку, а та сама дівчина з гарячими очима, яку він колись утратив через власну дурість. Він підняв руку, обережно торкнувся її щоки. Олеся не відсторонилася.
Поцілунок стався майже сам собою. У ньому було не юнацьке безрозсудство, а двадцять років туги, образи, невисловлених слів і раптово поверненої ніжності. Олеся спершу завмерла, потім відповіла — коротко, відчайдушно, ніби сама злякалася того, що ще здатна відчувати.
— Мамо?.. Тату?.. — пролунало відразу два приголомшені голоси…
