Вони відсахнулися одне від одного так різко, ніби їх застали за злочином. Біля входу стояли Мар’яна й молода Олеся — мокрі після купання, з сумками на плечах, розпашілі від спеки й тепер цілком приголомшені. В Олесі-молодшої очі були круглі від подиву, а Мар’яна дивилася на матір так, ніби за секунду перед нею зруйнувалося щось дуже важливе.
— Мар’яно… — почала Олеся Ярославівна.
Донька пройшла повз, ледь не зачепивши її плечем, і зникла в під’їзді. Мати рвонула слідом. Богдан теж ступив крок, але Олеся зупинила його одним різким жестом.
— Ні. Я сама. Іди.
Він залишився на місці, а молода Олеся повільно повернулася до нього.
— Тату, — сказала вона дивно спокійним голосом. — Ти нічого не хочеш мені пояснити?
Богдан провів долонею по волоссю.
— Хочу. Ходімо додому.
Тим часом Мар’яна замкнулася у своїй кімнаті. Олеся Ярославівна стояла під дверима, відчуваючи, як пальці тремтять від хвилювання.
— Мар’яно, відчини.
— Іди геть.
— Не говори зі мною так.
— А як мені з тобою говорити? — голос доньки зірвався. — Я тобі все розповіла. Сказала, що він мені подобається. Я переживала, соромилася, боялася, а ти сиділа поруч і вдавала, що розумієш. А сама?
— Ти не знаєш усієї правди.
— Авжеж. Я знаю тільки те, що ти вмовляла мене триматися від нього подалі, а сама швидко опинилася в його обіймах. Могла б хоча б чесно сказати, що він сподобався тобі самій.
— Будь ласка, відчини. Ми спокійно поговоримо.
— Я не хочу тебе бачити.
Олеся випросталася. У ній теж піднялися втома й образа.
— Добре. Я не стоятиму під дверима, як винна собака, і не випрошуватиму право бути вислуханою. Коли захочеш дізнатися правду — вийдеш.
А тепер донька ненавидить її. Або думає, що ненавидить.
Увечері, коли в квартирі вже стало тихо й важкий день вимотав обох до порожнечі, пролунав дзвінок у двері. Олеся Ярославівна відчинила не відразу. На порозі стояли Богдан і молода Олеся. В одній руці в Богдана був торт, у другій — пляшка шампанського.
— Ми прийшли знайомитися по-справжньому, — сказав він, намагаючись усміхнутися.
— Мар’яна замкнулася в себе, — втомлено відповіла Олеся. — Я не певна, що це хороша ідея.
— Отже, чекатимемо, поки вийде.
— Я все розповів доньці, — тихо сказав Богдан, коли вони залишилися на кухні.
— А я Мар’яні — ні.
— Чому?
— Бо вона вирішила, ніби я відбила в неї чоловіка. Звинуватила мене в брехні, розважливості й іще бозна в чому. Я не хочу кричати правду крізь двері.
Олеся поставила чайник і сіла, ніби ноги перестали тримати.
Богдан підійшов ззаду, обережно поклав долоні їй на плечі.
— Усе налагодиться. Коли вона дізнається, то зрозуміє.
— А якщо не захоче розуміти?
— Захоче. Вона твоя донька.
Він нахилився й легко поцілував її у волосся. Олеся не відсторонилася, але спитала тихо:
— Що ми тепер робитимемо?
— Якщо все піде добре — питимемо чай. А якщо серйозно… я хочу почати спочатку.
— Спочатку не буває, Богдане.
— Отже, не спочатку. Інакше. Без юнацької дурості, без гордості, без втечі. Повільно, чесно, так, щоб це було наше.
Вона не встигла відповісти. До кухні зайшли обидві дівчини. Мар’яна трималася рівно, обличчя в неї було напружене, а погляд — упертий. Молода Олеся стояла поруч із нею і, здається, вже встигла сказати достатньо, щоб подруга хоча б вийшла.
— Сідайте, — промовила Олеся Ярославівна. — Раз уже всі прийшли, давайте говорити.
Мар’яна демонстративно сіла подалі від матері й втупилася в коробку з тортом. Богдан сів навпроти, відчуваючи, що ця розмова буде найважливішою в його житті.
— Мар’яно, будь ласка, вислухай мене…
