Вона не підвела очей, але й не пішла. Богдан сприйняв це як дозвіл.
— Багато років тому я кохав дівчину. Так, як, мабуть, кохають тільки в юності: без міри, без обережності, з упевненістю, що попереду одне спільне життя. Ми збиралися бути разом, будували плани, сперечалися через дрібниці й думали, що жодна сила нас не розлучить.
Олеся Ярославівна сиділа мовчки. Мар’яна стиснула пальці, але, як і раніше, дивилася на торт.
— Потім я побачив те, що сприйняв як зраду. Не став слухати, не став розбиратися. Образився, поїхав, вирішив, що мене зрадили. А вона тоді була вагітна. Вона намагалася сказати, але я не дав їй можливості.
Мар’яна повільно підвела очі.
— Не розумію.
— Та дівчина — твоя мама, — сказав Богдан. — А дитина, про яку я не знав, — ти.
На кухні стало так тихо, що було чути, як закипілий чайник починає тонко посвистувати. Мар’яна дивилася на нього, потім на матір, потім знову на нього.
— Я? — прошепотіла вона. — Ви хочете сказати… ти мій батько?
Богдан здригнувся від цього «ти», але не перебив.
— Так. Я дізнався вночі. Твоя мама не приховувала зі злості. Вона намагалася мені сказати, але я був надто засліплений ревнощами й гордістю. Я винен перед нею. Перед тобою. Перед Олесею теж, бо все життя тягнув за собою минуле й ламав ним теперішнє.
Молода Олеся тихо сіла поруч із Мар’яною. Та не відсунулася.
— Значить, вона… — Мар’яна подивилася на подругу.
— Твоя сестра, — м’яко сказала Олеся Ярославівна.
— Молодша, — відразу уточнила Олеся-молодша й спробувала усміхнутися. — Але я готова не користуватися цим для шантажу. Майже.
Ніхто не засміявся, але напруга трохи здригнулася.
Мар’яна закрила обличчя руками. Усі почуття, які ще вранці здавалися їй ясними, тепер змішалися до неможливості. Чоловік, який їй подобався, виявився її батьком. Подруга — сестрою. Мама — не суперницею, а жінкою, яка двадцять років сама несла таємницю й біль. Сором за власні звинувачення підступив надто швидко, але разом із ним прийшло й дитяче, майже забуте бажання: у неї є батько. Живий. Справжній. Сидить навпроти й просить пробачення.
— Чому ти не сказала мені раніше? — спитала вона в матері вже без злості, лише з утомою.
— Я думала, так буде спокійніше. А потім роки йшли, і сказати ставало дедалі важче. Я боялася зруйнувати те, що в нас є.
— А вийшло однаково зруйнувати.
— Можливо. Але тепер можна збудувати чесніше.
Чайник засвистів голосніше. Молода Олеся схопилася, вимкнула його й раптом ляснула в долоні.
— Так. Я розумію, момент драматичний, але давайте вирішувати: ми тепер родина чи ще роками сидітимемо по різних кутках і страждатимемо?
Мар’яна несподівано схлипнула й засміялася водночас.
— Це багато що пояснює, — сказала вона, дивлячись на Богдана. — І те, чому мене до тебе тягнуло… мабуть, не так, як я думала. І чому мама так злякалася.
Богдан опустив погляд.
— Мені шкода, що я завдав тобі цієї плутанини.
— Я рада, — раптом сказала Мар’яна. — Не плутанині. А тому, що в мене тепер є батько. І сестра. Ми з мамою завжди були вдвох, і мені здавалося, так буде завжди.
Олеся Ярославівна витерла кутик ока.
— Я теж не проти, щоб нас стало більше. Давайте дружити.
— У сенсі дружити? — одночасно обурилися Богдан, Мар’яна й молода Олеся.
Мати здивовано підняла брови.
— А що вам не подобається?
— Мам, — Мар’яна навіть забула ображатися. — Ви з Богданом що, не збираєтеся бути разом? Сьогодні вдень я, звісно, була в шоці, але виглядало це не як дружба.
Олеся Ярославівна знітилася.
— Це було… несподівано.
— Це було кохання, — перебив Богдан.
Він підвівся, підійшов до неї й узяв за руку. Цього разу в його русі не було ні тиску, ні самовпевненості — лише прохання.
— Олесю, я втратив двадцять років. Більше не хочу втрачати жодного дня. Вийдеш за мене?
Вона дивилася на нього довго. Погляд був наляканий, недовірливий, але десь під цим страхом уже тепліла та сама юна іскра.
— Ти неможливий, — прошепотіла вона.
— Це не відповідь.
Олеся Ярославівна повільно кивнула.
— Так.
Молода Олеся скрикнула першою. Мар’яна підхопила її радість, Богдан засміявся, обійняв наречену, потім доньок, і маленька кухня раптом стала затісною для стількох голосів, сліз, сміху й обережного, ще незвичного щастя…
