За два роки в їхньому житті сталося стільки змін, що іноді Мар’яні здавалося: колишня реальність належала не їй, а якійсь іншій дівчині. Богдан і Олеся одружилися без зайвої пишноти, але з таким хвилюванням, ніби їм знову було по вісімнадцять. Молода Олеся на церемонії плакала відкрито, Мар’яна намагалася триматися, а потім теж розплакалася, коли Богдан уперше представив її знайомим як старшу доньку.
Після весілля Богдан майже відразу загорівся ідеєю збудувати великий дім. Не розкішний палац, не показовий доказ успіху, а місце, де всім вистачить простору й світла. Олеся Ярославівна спершу сумнівалася: надто швидко, надто сміливо, надто схоже на спробу купити сімейне щастя стінами й дахом. Але Богдан пояснив, що мріє не про дім як річ, а про дім як можливість щоранку бачити тих, кого надто довго не бачив.
Проєкт, звісно, доручили молодій Олесі. Вона на той час уже перевелася на дизайн і розквітла так помітно, що навіть найскептичніші знайомі Богдана визнавали: рішення було правильним. Навчання більше не тягнуло її вниз. Вона приходила із занять із палаючими очима, сперечалася про композицію, матеріали й світло, приносила ескізи, переробляла їх ночами і вперше в житті втомлювалася щасливо.
Перше справжнє замовлення прийшло несподівано. Знайомі попросили допомогти оформити невелике приміщення, потім порадили її іншим, і невдовзі в Олесі з’явилися перші клієнти. Вона нервувала перед кожною зустріччю, але працювала так уважно, що люди поверталися з вдячністю. У день, коли вона здала перший завершений проєкт, родина влаштувала святкову вечерю.
На столі стояли салати, гаряче, фрукти, величезний торт, який Мар’яна заздалегідь оголосила своїм головним об’єктом уваги. Вона готувалася до захисту випускної роботи й запевняла всіх, що мозку для складних обчислень потрібен цукор.
— От побачиш, до твого захисту дім уже буде майже готовий, — сказав Богдан, радісно потираючи руки. — Заїдемо всією родиною, і почнеться нове життя.
— Ти казав «майже готовий» місяць тому, — зауважила Мар’яна, відрізаючи собі шматок торта.
— Тоді було майже-майже. Зараз уже майже остаточно.
— Тату, це різні будівельні стадії чи твоя особиста система самозаспокоєння?
— І те, і те, — незворушно відповів Богдан.
Мар’яна першою помітила недобре.
— Мам, тобі зле?
— Ні, — надто швидко сказала Олеся.
Богдан повернувся до дружини.
— Кохана, ти якась бліда. Що сталося?
Молода Олеся перестала сміятися.
— Мамо Олесю, справді, ти як?
Олеся Ярославівна подивилася на них усіх по черзі: на чоловіка, на старшу доньку, на молодшу, що стала їй майже рідною, на святковий стіл, на торт, на папку з ескізами. В очах у неї було таке розгублене відчайдушшя, що Богдан уже підвівся.
— Гірше, — прошепотіла вона.
— Що гірше? — Мар’яна зблідла.
— Я вагітна.
Сказавши це, Олеся схопилася й вибігла зі столової. За мить грюкнули двері ванної. За столом запала цілковита тиша. Потім усі троє одночасно зірвалися з місць і кинулися за нею…
