Вони зупинилися перед зачиненими дверима ванної, не знаючи, що робити далі. Богдан першим постукав, але так обережно, ніби боявся ще дужче налякати дружину.
— Олесю, відчини. Будь ласка.
— Не зараз, — долинуло з-за дверей глухо.
— Мам, — Мар’яна притулилася плечем до одвірка. — Тобі зле? Може, лікаря?
— Не треба лікаря.
— Тоді навіщо ти втекла? — спитала молода Олеся, у голосі якої тривога боролася зі звичною прямотою. — Ми взагалі ще не встигли зрозуміти, радіти нам чи непритомніти.
За дверима почувся дивний звук — чи то схлип, чи то смішок. Це трохи заспокоїло всіх трьох.
— Кохана, — сказав він м’яко. — Що б ти зараз не думала, давай думати разом. Не ховайся.
Замок клацнув не відразу. Спершу за дверима знову стало тихо, потім почувся шум води. Нарешті Олеся вийшла. Вона мала розгублений і винуватий вигляд, ніби повідомила родині не радісну новину, а якусь страшну провину.
Богдан одразу взяв її під руку й повів до вітальні. Дівчата пішли слідом, переглядаючись. На дивані Олеся сіла дуже рівно, склавши руки на колінах. Богдан влаштувався поруч, Мар’яна — навпроти, молода Олеся — на бильці крісла.
— Ну чому ти відразу не сказала? — спитав Богдан.
Олеся опустила очі.
— Мені соромно.
— Соромно? — Мар’яна не витримала. — Мам, за що?
— Мені скоро сорок. А я… — вона запнулася й розвела руками. — Народжувати зібралася. Смішно ж.
Кілька секунд усі мовчали. Потім обидві дівчини одночасно обурено видихнули.
— Ти серйозно? — Мар’яна навіть підвелася. — Ти зараз назвала себе старою?
— Мамо Олесю, якщо ти стара, тоді тато в нас хто? Історичний експонат? — додала молода Олеся.
— Дякую, доню, — сухо сказав Богдан. — Дуже підтримала.
— Я старалася.
Олеся Ярославівна мимоволі всміхнулася, але усмішка швидко згасла.
— Ви не розумієте. Одна річ — дорослі доньки, дім, робота, якесь усталене життя. І зовсім інша — знову починати з пелюшок, безсонних ночей, страхів. Я вже не та, що була в двадцять.
— І слава богу, — тихо сказав Богдан.
Вона здивовано подивилася на нього.
— У двадцять ми були дурними. Я точно. Зараз я хоча б розумію, яке щастя мені дають. І не збираюся знову його втрачати через страх…
