— Ти радий? — спитала вона майже пошепки.
Богдан узяв її руки у свої.
— Радий? Олесю, я не знаю, як це слово взагалі може вмістити те, що я відчуваю. У мене буде дитина від жінки, яку я кохав усе життя. У мене є дві доньки, яких я отримав не так, як мріяв, але все одно отримав. У нас буде дім. І якщо ти думаєш, що я бачу перед собою втомлену жінку майже сорока років, то ти помиляєшся.
— А кого ти бачиш?
— Найкрасивішу жінку в моєму житті. Ту, яку я колись утратив через власну дурість і яку тепер не відпущу. Наймолодшу, найжаданішу, наймою.
Олеся заплющила очі, і по щоці в неї скотилася сльоза. Мар’яна тихо схлипнула, а молода Олеся шумно потягнулася по серветку.
— Так, я зараз теж розплачуся, а в мене макіяж після свята ще пристойний, — пробурмотіла вона.
Мар’яна пересіла ближче до матері й обійняла її з другого боку.
— Мам, ми впораємося. Ти ж сама завжди казала: коли родина поруч, страшне стає просто складним.
— Я таке казала?
— Можливо, не дослівно. Але сенс був приблизно такий.
Молода Олеся сповзла з бильця й вмостилася поруч.
— А я відразу попереджаю: якщо буде дівчинка, не називайте її Олесею. Двох уже досить для повного хаосу.
Богдан засміявся, Олеся Ярославівна теж, крізь сльози. Сміх вийшов нерівний, але справжній. У ньому було полегшення, прийняття і те саме родинне тепло, яке не виникає за розкладом, а складається з помилок, прощень, зізнань і готовності залишитися поруч.
За вікнами сутеніло, у столовій холонув чай, а вони все ще сиділи поруч, ніби боялися розімкнути це коло. Попереду чекали клопоти, розмови, новий дім і нове життя, але вперше нікому не хотілося відступати: їх уже тримали руки, які не збиралися відпускати…
