Уранці звичка підняла мене о пів на шосту. Я склала білизну, прибрала її в шафку під сходами й пішла на кухню. У Коваленків навіть за наявності прислуги вважалося обов’язковим, щоб жінки вміли вести господарство. Але сніданок я готувала не заради схвалення свекрухи: за роки самостійного життя ранкові справи стали чимось надійним і зрозумілим, за що зручно триматися, коли решта руйнується.
На пательні зарум’янилися сирники. Запах сиру й ванілі потроху витіснив учорашню важкість. Я розклала їжу на дві тарілки, одну поставила на чолі довгого столу, другу — на протилежному кінці. Поїла, вимила свій посуд і заварила чорний чай для батьків Андрія.
О сьомій я вже переодяглася у звичний офісний костюм. Сумка з документами, старенька машина — усе було своїм, звичним, не пов’язаним із цим домом. Весільна відпустка ще тривала, але я вирішила вийти в консалтингову фірму, де працювала бухгалтеркою. За роботою було легше зберігати ясність, ніж в очікуванні чергової розмови.
Поки моя машина виїжджала за ворота, Андрій спустився до сніданку. Його тарілка стояла окремо; місце, де я вже поїла, було прибране. Він помітив мій від’їзд і завмер, водночас здивований і роздратований. Вочевидь, від жінки, яку він вважав мисливицею за чужими грошима, очікувалося зовсім інше ранку. Я не чекала на нього, нічого не просила й уже їхала у власних справах.
Увечері на його робочому столі з’явився конверт.
— Тут половина витрат на наше проживання за місяць, — сказала я. — Світло, вода, основні продукти. Свою частину я оплачую сама. Можеш перерахувати.
Андрій відірвався від монітора. Ручка стукнула об стіл.
— Для чого цей спектакль? По-твоєму, нам потрібні гроші дрібної бухгалтерки?
— Це не спектакль. Ти сам запропонував роздільні гроші. Я користуюся водою, електрикою, їм продукти з цього дому. Мені спокійніше за все платити. Якщо не візьмеш конверт, передам Ользі Степанівні.
Я пішла, залишивши гроші перед ним. Услід він нічого не сказав.
Я знала, як мало важить цей конверт для його родини. Андрій саме це й хотів підкреслити, називаючи мій заробіток дріб’язком. Але річ була не в розмірі суми. Для мене за нею стояла робота, яку я вміла робити, і можливість не просити про найнеобхідніше. Відмовитися від власної частки витрат заради зручності означало б прийняти ту роль, яку мені вже відвели: жити на чужі кошти й щодня слухати, що заради них я сюди й прийшла.
Невдовзі наші зустрічі скоротилися до кількох випадкових хвилин у коридорах. Андрій ішов щораз раніше, повертався щораз пізніше й майже перестав вечеряти вдома. У триповерховому особняку вистачало простору, щоб не стикатися, і він охоче користувався цією можливістю. Умови, записані в шлюбну ніч, дотримувалися з такою точністю, ніби ми уклали діловий договір і тепер боялися порушити бодай один пункт.
З його матір’ю розминутися було важче. Ольга Степанівна виросла в аристократичній родині й звикла судити про людей за становищем, прізвищем і достатком. Проти нашого весілля вона виступала від самого початку. Тепер же мала можливість щодня нагадувати, що мене тут не чекали.
У неділю я розвішувала на терасі випрані речі, коли почула її кроки. Вона зупинилася за моєю спиною. Недорогі костюми поруч із сорочками Андрія, вочевидь, здалися їй достатнім приводом для розмови.
— Як не вбирайся, а своє місце знати треба. Чим ти так причарувала мого сина, що опинилася в нашій родині? І не уявляй собі, ніби тепер ти тут господиня. На наші гроші можеш не розраховувати.
Я викрутила останню сорочку, струснула її й розправила на вішаці. Завершити просту дію виявилося легше, ніж одразу обернутися й відповісти. Кожне зауваження вона вимовляла так, ніби мою користь уже довели й залишалося лише призначити покарання.
— Ольго Степанівно, цей шлюб був рішенням наших родин. Я виконала те, чого від мене чекали. У мене є фах і заробіток, на ваше майно я не претендую. І приводу соромитися мене не дам.
Я сказала це шанобливо, без виклику. Вона чекала чи то виправдань, чи то сліз, а продовжувати суперечку з такою відповіддю було незручно. Свекруха фиркнула й пішла. Лише коли кроки стихли на сходах, я дозволила собі видихнути.
Після цього я почала брати додому більше роботи. Швидка вечеря, вимитий посуд, ввічливе побажання доброї ночі — і можна було йти до ноутбука. На маленькому балконі переді мною розкривалися звіти клієнтів, декларації, баланси. Цифри не запитували, чи гідна я чужої родини. У них принаймні існувала можливість розібратися.
Андрій, повертаючись пізно, бачив мене над документами й проходив повз. Ні запитання, ні побажання на добраніч. Відстань між нами вже не потребувала пояснень: вона стала буденністю.
На третю річницю татової смерті я взяла вихідний, попередила свекрів і поїхала на цвинтар за містом. Мокрий сніг змішувався з дощем. Рання зима ще тільки підступала, але граніт уже був холодний, і пальці швидко мерзли.
Я запалила свічку. Тато усміхався з фотографії так спокійно, що особливо важко було думати про його останні дні. Усе життя він пропрацював головним бухгалтером у Коваленків. Потім виявилася величезна нестача за закупівлями матеріалів, з’явилися документи з його підписами, і колишня відданість разом перестала щось важити. Рада директорів тиснула на нього, вимагала відповіді, звинувачувала. Інсульт обірвав усе раніше, ніж він зумів захиститися.
Я опустилася навколішки й зняла з плити мокре листя.
— Тату, я тепер у їхньому домі. Я не залишу все як є, чуєш? Знайду правду, скільки б сил це не потребувало. Тільки допоможи мені не помилитися.
До вечері я повернулася. Андрія не було: за словами Ольги Степанівни, він поїхав на банкет із важливими партнерами й мав приїхати пізно. Свекор останнім часом почувався гірше, ніж зазвичай, і невдовзі після їжі піднявся відпочивати. Дім потроху стихав…
