— мамa повернулася до нього. — Сергію, ти ж бачив маму за тиждень до нотаріуса. Вона все розуміла.
Сергій опустив очі.
— Я не лікар.
— От саме, — сказала Тетяна. — А лікарі дадуть довідки. І сусіди підтвердять, що ти тиснула на матір. І ще я напишу, що дитина живе в конфліктній обстановці, мати нестабільна, нормально не працює, на нервах. Хай органи подивляться.
Мокра ганчірка випала з маминих рук у мийку.
Аня не відразу зрозуміла сенс. Слово «органи» прозвучало як щось металеве. Вона бачила такі сюжети в серіалах, де приходили суворі жінки з папками й питали дітей, чи є в них їжа, де вони сплять, чи не б’ють їх. Аня уявила, як чужі люди відчиняють її шафу, торкаються зошитів, дивляться на її ліжко з облізлим покривалом. І раптом зрозуміла: тітка Тетяна говорить не просто про квартиру. Вона говорить про неї.
— Не смій, — мама сказала це так тихо, що тітка навіть нахилила голову.
— Що?
— Не смій чіпати Аню.
— А ти не смій прикриватися Анею. — Тетяна подивилася на племінницю. — Дівчинка вже велика. Хай знає, що її мати не свята.
Аня хотіла сказати, що свята мама їй не потрібна, що мама просто мама, що в неї мерзнуть руки ночами, бо вона сидить над замовленнями до другої, виправляючи чужі звіти, що вона не купує собі чоботи вже третій рік, бо спершу були бабусині ліки, потім Анині курси з математики. Але слова не піднялися. Вони застрягли десь у грудях важким клубком.
— Ми даємо тобі тиждень, — сказала Тетяна. — Подумай. Або продаємо квартиру й ділимо порівну, або зустрічаємося в суді. І не треба вдавати, що в тебе є гроші на хорошого адвоката.
Вона розвернулася, підбори простукотіли коридором. Сергій пішов слідом, не сказавши ні слова. Ліза затрималася на порозі кухні.
— Ань, — сказала вона майже лагідно, — ти не ображайся. Просто дорослі вирішують питання.
Вона підняла телефон, ніби хотіла щось сфотографувати, але мама різко ступила вперед.
— Іди, Лізо.
Двері грюкнули. У під’їзді почулися голоси, потім ліфт заскрипів і поїхав униз.
Мама підійшла до плити, вимкнула чайник. Руки в неї тремтіли так, що вона не відразу влучила пальцями по ручці. Потім сперлася долонями об стіл і заплющила очі.
— Мам, — прошепотіла Аня.
— Усе добре.
Це було найстрашніше. Коли мама говорила «усе добре» таким голосом, ставало ясно, що нічого доброго немає.
Наступного дня Аня прокинулася ще до будильника. За вікном сірів двір, двірник шкреб лопатою мокрий сніг уздовж бордюру. У квартирі пахло вистиглою гречкою й ліками від голови. Мама спала на дивані у вітальні, навіть не перевдягнувшись. На підлозі біля неї лежали папери: копії свідоцтв, квитанції, якісь виписки, бабусин блокнот у клейончастій обкладинці.
Аня обережно підняла плед, укрила мамі ноги. Мама здригнулася, розплющила очі.
— Уже ранок?
— Ще рано.
— Іди збирайся. Запізнишся.
— Я можу не йти?
Мама сіла. На обличчі в неї відразу з’явилася провина, ніби прохання доньки було не примхою, а рахунком, який вона не могла сплатити.
— Аню, тобі не можна пропускати. У тебе контрольна.
— Мені байдуже.
Мама потерла очі.
— Мені теж багато до чого байдуже. Але ми робимо.
У школі було шумно. У роздягальні пахло мокрими куртками, дезодорантом і булочками з буфету. Аня стояла біля своєї шафки й намагалася зав’язати шнурівку, але пальці не слухалися. За спиною хтось хихикнув.
— Це правда, що у вас квартиру забирають? — спитала Ліза.
Аня повільно випросталася. Ліза вчилася в тій самій школі, тільки в дев’ятому класі, і зазвичай робила вигляд, що молодша двоюрідна сестра їй не знайома. Зараз поруч із нею стояли дві дівчини з її класу. Одна жувала жуйку й із цікавістю дивилася на Аню.
— Хто сказав?
