— Ну, мама вдома говорила. Що твоя мама підробила заповіт. — Ліза знизала плечем. — Я нікому не розповідала. Майже.
Аня відчула, як кров кинулася в обличчя.
— Вона не підробляла.
— Авжеж-авжеж. — Ліза всміхнулася. — Просто дивно, так? Бабуся всім казала, що квартира сімейна, а потім раптом усе вам. Хоча, може, вона вже нічого не розуміла.
— Замовкни.
— А ти чого така нервова? Раптом теж у маму?
Дівчата засміялися. Не голосно, але досить, щоб почули восьмикласники, які стояли поруч. Хтось обернувся. Аня нахилилася, схопила рюкзак і пішла до сходів. Шнурівка лишилася розв’язаною, вона наступила на неї й ледь не впала. Сміх ударив у спину.
На математиці цифри розпливалися. Учителька кілька разів підходила до її парти, але нічого не казала. На перерві Аня сховалася в туалеті, зачинилася в кабінці й сиділа на кришці унітаза, притискаючи долоні до вух. Телефон у кишені завібрував. Повідомлення від мами: «Як ти? Поїж у їдальні, будь ласка».
Аня набрала: «Я хочу додому». Стерла. Написала: «Нормально». Відправила.
Після уроків класна керівниця, Ірина Павлівна, затримала її в коридорі.
— Аню, зачекай.
Аня завмерла. Їй здалося, що вчителька теж зараз спитає про квартиру.
— Я бачу, тобі важко, — сказала Ірина Павлівна. — Я не буду лізти, але хочу запропонувати. У суботу наш клас їде в притулок для тварин. Волонтерська поїздка. Допоможемо з кормом, вигуляємо собак, приберемо у вольєрах. Ти записана?
— Ні.
— Поїхали. Іноді, коли вдома забагато дорослого шуму, корисно робити щось просте. Налити води, погладити, потримати повідець.
Аня хотіла відмовитися. Вона ніколи не була в притулку. Собак у дворі боялася, особливо великих. Бабуся колись казала, що в неї в дитинстві був собака, темна дворняга з розумними очима, але потім на цю тему чомусь замовкла. Після бабусиної смерті в квартирі лишилася порожня миска на балконі — стара, алюмінієва. Мама сказала, що це ще від колишнього собаки, якого бабуся підгодовувала біля під’їзду. Аня тоді не надала цьому значення.
— Там собаки… кусаються? — спитала вона.
Ірина Павлівна вперше за день усміхнулася.
— Деякі бояться людей сильніше, ніж люди їх. Але з вами буде інструктор. Ніхто тебе не змушуватиме підходити, якщо не захочеш.
Аня кивнула. Не тому, що хотіла їхати. Просто їй було байдуже куди, аби в суботу не сидіти вдома серед паперів, дзвінків і маминого мовчання.
Увечері прийшов лист. Не паперовий — на мамину пошту. Мама відкрила його за кухонним столом, і Аня побачила, як у неї змінюється обличчя. Спершу втома, потім нерозуміння, потім страх.
— Що там?
Мама захлопнула ноутбук надто різко.
— Нічого. Робоче.
Але вночі Аня прокинулася від маминого голосу в коридорі.
— Павле Андрійовичу, я розумію… Так, я розумію, що вам подзвонили… Ні, це сімейний конфлікт. Ні, кримінальної справи немає. Я не підробляла документи… Так, я надам пояснення.
Пауза.
— Звільняти мене не треба. Будь ласка. У мене дитина.
Аня лежала під ковдрою й дивилася в темряву. Тінь від шафи була схожа на людину, яка стоїть і чекає. Вона не дихала, поки мама не закінчила розмову. Потім почула, як та сповзла по стіні на підлогу. Тихий звук — навіть не плач, а видих, ніби з людини випустили все повітря.
Уранці мама сказала, що на роботі взяли паузу. «До з’ясування». Тітка Тетяна написала скаргу керівникові, додала копію заяви до юриста й натякнула, що мама використала бабусину довіреність для особистої вигоди. Це була брехня, але брехня на папері виглядала впевненіше за правду, сказану тремтячим голосом.
Тиждень став липким, як мокра вата. Мама ходила до безплатного юриста в районний центр, поверталася з червоними очима й новими списками документів. Аня робила уроки, але дедалі частіше ловила себе на тому, що сидить над зошитом по двадцять хвилин, не написавши жодного рядка. У холодильнику з’явилися дешеві макарони, плавлений сир і суп у каструлі, який їли три дні. Увечері телефонувала тітка Тетяна. Мама не брала слухавку, тоді приходили повідомлення: «Не доводь до суду», «Подумай про доньку», «Ти пошкодуєш».
У п’ятницю ввечері Аня знайшла маму на балконі. Мама стояла в старій бабусиній кофті, обхопивши себе руками, і дивилася вниз. Унизу біля сміттєвих баків рудий кіт рився в пакеті.
— Мам, ти змерзнеш.
— Зараз зайду…
