На маленькому балконному столику лежав бабусин блокнот. Сторінки були списані нерівним почерком: телефони лікарів, ціни на ліки, «Марині — не забути про світло», «Ані — купити нитки зелені». На останній сторінці було лише одне слово: «Марта». І поруч — номер, але останні дві цифри розпливлися, ніби на них капнула вода.
— Хто така Марта? — спитала Аня.
Мама здригнулася й закрила блокнот.
— Не знаю. Може, якась стара сусідка. Бабуся іноді записувала імена собак, яких годувала.
— Собак?
— Так. У неї було багато таких… знайомих.
Мама спробувала всміхнутися, але не змогла.
У суботу вранці Аня поїхала з класом у притулок. Автобус був старий, вікна запітніли. Діти шуміли, робили фотографії, сперечалися, хто вигулюватиме цуценят. Аня сиділа біля вікна й тримала на колінах пакет із крупою та консервами, які мама купила на останні дрібні гроші з гаманця.
— Не треба було, — сказала Аня перед виходом. — У нас самих…
— Треба, — перебила мама. — Бабуся б сказала: коли страшно, знайди того, кому страшніше, і допоможи.
Притулок виявився за промзоною, за довгим парканом із сітки та іржавих листів. Земля під ногами була розмокла, на калюжах плавала тонка кірочка льоду. Повітря пахло мокрою шерстю, ліками, кашею і чимось кислим. Спершу Аня почула гавкіт. Не один, а відразу десятки голосів: тонкі, хрипкі, злі, налякані. Гавкіт накочувався хвилею, бив у груди, змушував плечі підніматися до вух.
Біля воріт їх зустріла жінка років сорока п’яти в зеленій куртці й гумових чоботях. На шапці в неї застрягла соломинка.
— Я Ольга. Відразу кажу: руки у вольєри не суємо, без дозволу собак не гладимо, голосно не кричимо. Вони не іграшки. У кожного тут своя історія, і не всі готові любити вас за пакет корму.
Діти притихли.
Ірина Павлівна розподілила всіх по групах. Когось відправили мити миски, когось — розкладати старі ковдри, старшокласників — чистити вигул. Аня опинилася з двома дівчатами біля Ольги.
— Ви будете просто знайомитися, — сказала Ольга. — Є собаки, яким потрібна спокійна людина поруч. Сядете, посидите. Не лізете. Нехай самі вирішують.
Перший вольєр зустрів їх бурею. Три собаки кинулися до сітки, зашкрябали лапами, одна стрибала так високо, що Аня відступила на крок.
— Не бійся, — сказала дівчина поруч, Катя. — Вони радіють.
Але Аня бачила не радість, а зуби, мокрі носи, очі, в яких було забагато прохань. Вона простягнула долоню до сітки, але собаки ніби не помітили її. Вони тягнулися до Каті, до Ольги, до пакета з ласощами. Аня стояла поруч, ніби прозора.
У другому вольєрі було те саме. Маленький білий собака з рудим вухом крутився біля ніг Ольги, але коли Аня присіла, відвернувся й пішов у будку. Чорний пес понюхав повітря біля її пальців і загавкав так різко, що вона схопилася. У третьому вольєрі старий пес подивився на неї втомленими очима й відвернувся до стіни.
— Вони мене не люблять, — сказала Аня, сама здивувавшись, як жалібно прозвучав її голос.
Ольга подивилася на неї уважно.
— Вони тебе не знають. Це інше.
— Усіх знають, а мене ні.
— Може, ти надто сильно чекаєш, що тебе зараз відштовхнуть.
Аня опустила очі. Під нігтями в неї була синя паста від ручки. Вона згадала Лізину усмішку в роздягальні й мамині пальці на ноутбуці. Захотілося піти до автобуса й сидіти там до від’їзду.
Вони дійшли до дальнього ряду вольєрів. Тут було тихіше. Не тому, що собак не було, а тому, що в них не вистачало сил гавкати. В одному кутку лежав собака, схожий на сірий клубок мокрої шерсті. Ребра піднімалися й опускалися дрібно, часто. Голова лежала на передніх лапах. Вуха були обвислі, одне наддерте. На боці виднілася виголена пляма, шов після операції чи уколів. Очі — темні, майже чорні — дивилися не на людей, а кудись крізь них.
— Це Марта, — тихо сказала Ольга. — Її недавно привезли. Хвора, виснажена. Знайшли біля покинутих гаражів. Хтось викинув. Вік приблизно сім-вісім років. Може, більше. Печінка погана, серце шумить, лапа — стара травма. Майже не їсть.
Аня завмерла.
Марта.
Слово з бабусиного блокнота піднялося в пам’яті так різко, що в неї похололи пальці.
— Як ви сказали?
— Марта.
— Чому її так назвали?
Ольга знизала плечима.
— На старому нашийнику було нашкрябано. Нашийник зняли, він натирав рану. Там ще номер телефону був, але майже стерся. Ми дзвонили — не додзвонилися.
Аня повільно підійшла ближче. На відміну від інших собак, Марта не загавкала й не відійшла. Тільки очі трохи повернулися до неї. Не надія, не радість — радше запитання: «Ти теж підеш?»
— Можна я сяду?
