— спитала Аня.
— Сядь біля сітки. Руку не простягай.
Земля була холодна, але Аня опустилася навпочіпки, потім сіла на дошку, що лежала біля вольєра. Марта лежала за сіткою за два кроки. Від неї пахло ліками, вологою шерстю й утомою.
— Привіт, — сказала Аня.
Собака моргнула.
— Я Аня.
Марта ворухнула вухом.
Катя покликала з сусіднього ряду:
— Ань, ходімо, там цуценята!
— Зараз.
Але вона не пішла. Вона сиділа біля сітки, відчуваючи, як холод крізь джинси добирається до шкіри. Спершу було ніяково. Потім стало дивно спокійно. Гавкіт десь позаду віддалився, перетворився на шум, схожий на дощ. Аня дивилася на Марту й раптом подумала, що вони обидві схожі на речі, які поставили в куток і забули: не тому, що непотрібні, а тому, що дорослим ніколи розбиратися.
— У мене теж усе погано, — прошепотіла Аня. — Тільки я не хвора. Напевно.
Марта підвела голову. Це далося їй важко: шия здригнулася, лапи трохи роз’їхалися. Вона подивилася просто на Аню, і від цього погляду в дівчинки защипало очі.
— Мама каже, треба допомагати тому, кому страшніше. А я не знаю, кому страшніше — тобі чи мені.
Собака раптом повільно підповзла до сітки. Не встала, а саме підповзла, підтягуючи хвору лапу. Ольга, що стояла неподалік, нічого не сказала, тільки уважно дивилася.
Марта ткнулася носом у металеву сітку навпроти Аниної руки. Аня не ворушилася. Ніс був мокрий, чорний, із сірою смужкою на переніссі. Собака тихо видихнула. Аня відчула цей теплий слабкий видих на пальцях і заплакала беззвучно. Сльози просто покотилися по щоках, одна впала на рукав.
— Вона підійшла, — сказала Ольга майже пошепки. — Уперше сама.
Того дня Аня майже не відходила від Мартиного вольєра. Вона допомагала Ользі розмочити сухий корм теплою водою, тримала миску, поки собака неохоче лизала кашку. Марта з’їла зовсім трохи, але Ольга сказала, що для неї це перемога.
Перед від’їздом Аня спитала:
— Можна я ще приїду?
— Можна. Тільки з мамою або з письмовим дозволом. І не думай, що все буде як у кіно. Вона важка. Може не вижити.
Аня кивнула. У грудях кольнуло, але вона не відвернулася.
Удома мама спершу не зрозуміла, чому донька з порога питає про Марту.
— Яка Марта?
— Собака. У притулку. У бабусиному блокноті було написано «Марта». Мам, це може бути та сама?
Мама втомлено зняла шарф.
— Аню, мало хіба Март.
— У неї старий нашийник із номером. Ольга сказала, що знайшли біля гаражів. Бабуся записала номер, але дві цифри розпливлися. Може, вона її знала.
Мама сіла на пуф у передпокої. Деякий час вона мовчала, дивлячись на свої руки.
— У бабусі був собака, — нарешті сказала вона. — Давно. Ще до того, як ти народилася. Не Марта, інший. Потім… Таня наполягла, щоб собаку віддали. У Лізи була алергія, хоча вони з нами не жили. Мама плакала, але тоді залежала від Тані через гроші. Відтоді вона підгодовувала всіх собак у дворі.
— Вона могла завести нового?
— Могла годувати. Потай. Але вдома собаки не було.
Аня принесла блокнот. Вони розглядали сторінку під лампою. «Марта» — і номер, де останні цифри розпливлися. Мама провела пальцем по паперу.
— Це мамин почерк останніх місяців. Рука вже боліла.
— Подзвонимо?
— Там бракує цифр.
— Можна спробувати різні.
Мама хотіла заперечити, але втома поступилася чомусь схожому на надію. Вони переписали номер на листок і почали підставляти варіанти. Більшість викликів не проходили. Кілька разів відповідали незнайомі роздратовані люди. Один чоловік сказав, що ніяких собак не знає, і попросив більше не телефонувати.
На шістнадцятому варіанті слухавку взяла літня жінка.
— Алло?
