Мама випросталася.
— Добрий день. Вибачте за турботу. Ми шукаємо людину або організацію, пов’язану із собакою на кличку Марта. Цей номер був записаний у моєї мами.
На тому кінці стало тихо.
— Ніна? — спитала жінка.
Мама зблідла.
— Ви знали мою маму?
— Знала. Це я, Зоя, із сусіднього двору. Вона мені Марту приводила, коли в лікарню лягала. А потім ваша сестра приїхала й сказала, що забере собаку сама. Я їй віддала. Думала, рідня.
Мама повільно опустилася на стілець.
— Зачекайте. Якого собаку? У мами був собака?
— Та Марта ж. Ніна її з вулиці підібрала роки три тому. Додому не могла взяти, ви наче були проти… чи сестра ваша проти, я вже не знаю. Марта жила в мене у дворі, в будці біля сторожки. Ніна щодня приходила. Потім, коли їй гірше стало, просила мене доглядати. Гроші лишала на корм. Казала: «Якщо зі мною щось, Марину знайди». Я дзвонила за номером, який вона дала, але там жінка відповіла, сказала, що Марина все знає.
Мама заплющила очі. Аня побачила, як по її щоці скотилася одна сльоза.
— Я нічого не знала, — сказала мама.
— Значить, не вам дзвонила. Я потім намагалася Ніну знайти, а мені сказали, похорон уже був. За тиждень приїхала ваша сестра. З таким чолов’ягою. Забрали Марту в машину. Собака не хотіла, скиглила. Я ще подумала: дивно, якщо додому везуть, чого ж так грубо?
Аня відчула, як усередині підіймається злість. Гаряча, майже доросла.
— Вони її викинули, — прошепотіла вона.
Мама затулила рот долонею.
Зоя довго говорила. Розповіла, що в бабусі Ніни був маленький червоний повідець, що Марта знала команду «поруч, дівчинко», що на нашийнику була металева пластинка з ім’ям і телефоном Зої. І ще сказала дивну річ:
— Ніна перед останньою лікарнею лишила мені пакет. Сказала: «Якщо Марина не прийде, віддаси їй сама. Тільки Тані не віддавай». А потім ваша сестра сказала, що ви від усього відмовилися і щоб я не лізла. Пакет у мене лежить. Я стара, мені чужого не треба. Приїжджайте.
Мама не поїхала відразу. Був вечір, грошей на таксі не було, а їхати через усе місто автобусами в темряві вона боялася. Але вранці вони з Анею вирушили до Зої.
Зоя жила в старому будинку з облупленим під’їздом. Двері відчинила маленька жінка у в’язаній жилетці. Очі в неї були світлі й гострі.
— Схожа, — сказала вона, дивлячись на Марину. — На Ніну схожа, тільки замучена.
У квартирі пахло валеріанкою, пилом і смаженою цибулею. На кухні біля вікна стояла коробка з ліками, поруч — фотографія маленького чорного собаки в червоному нашийнику. Марта на знімку виглядала молодшою: стояла біля лавки, голова набік, очі уважні.
— Це вона, — сказала Аня.
— Вона, бідолашна. — Зоя схрестила руки на грудях, ніби їй стало холодно. — Серце в неї добре. Ніна казала, що цей собака людей наскрізь бачить.
Пакет виявився звичайним, із магазину, з вицвілими квітами. Усередині лежав старий шарф бабусі Ніни, в’язка ключів, конверт і флешка. На конверті було написано: «Марині. Якщо Таня сперечатиметься».
Мама довго не могла відкрити. Сиділа за столом, тримаючи конверт у руках, і дивилася на напис. Папір тремтів.
— Відкривай, — сказала Зоя. — Ніна не дарма лишила.
У конверті була розписка. Не нотаріальний документ, не заповіт, а кілька аркушів, написаних бабусиним почерком. У них ішлося, що Тетяна три роки тому взяла в Ніни велику суму «на розширення бізнесу Сергія» і зобов’язалася повернути до певної дати. Нижче стояли підпис Тетяни й підпис Сергія як свідка. До розписки було додано копію банківського переказу.
Мама прочитала й зблідла.
— Вона казала, що це Таня їй допомагає, — прошепотіла вона. — А було навпаки.
— Ніна продала дачну ділянку, — сказала Зоя. — Гроші мали піти їй на лікування. Тетяна плакала в неї на кухні, просила, обіцяла повернути. Ніна добра була. А потім сама таблетки поштучно купувала.
Аня згадала бабусю, як та розрізала пластинку таблеток ножицями й казала: «Ці поки залишимо, лікар усе одно зайвого призначає». Тоді Аня повірила.
На флешці було кілька файлів. У Зої старий ноутбук відкривався довго, гудів, блимав. Нарешті на екрані з’явилася папка. У ній — відео.
Мама натисла…
